Час від часу я поглядав на Емму в дзеркало. Вона, коли не спала та не дивилася похмуро у вікно, гортала Ейбів журнал операцій, читаючи його при мерехтливому світлі самотнього вогника з її мізинчика. Я знову спробував себе переконати, що вона в цю мить переживає через щось. Намагається зрозуміти те, із чим їй ніколи не доводилося повною мірою стикатися віч-на-віч, тому що вона завжди була далеко від Ейба — і поза часом, і поза морем. Але насправді все скидалося на те, що вона просто дурить мене, караючи за допит, який я їй улаштував. І я не знав, скільки ще це витримаю.

Коли ми нарешті дісталися кінцевого пункту, була третя тридцять ранку, і моя корма майже повністю заніміла. Я рухався за вказівками зі свого телефону, куди я вбив адресу, надруковану на сірниковій книжечці Ейча. Ми уявлення не мали, що там знайдемо. Автозаправну станцію? Кафе? Ще один мотель?

Нічого з вищезгаданого. Це був фаст-фуд, який називався «24-годинний Окей-бургер». Він ледве вгадувався в тьмяному світлі посеред порожнього темного паркувального майданчика безлюдного торговельного центру і, відповідно до своєї назви, був відчинений та виглядав окей. Усі стільці були догори ногами на столах, а на дверях було написано: «Є віконце для обслуговування водіїв на машинах».

Я припаркувався прямо перед дверима — єдиний автомобіль на паркінгу. Ейча тут не було. Нікого не було, крім одного нещасного працівника, котрий стирчав тут на нічній зміні. Я бачив, як той за прилавком дивився щось у своєму телефоні.

— А на тій сірниковій книжечці вказано час, коли прийде Ейч? — запитала Бронвін.

— Ні, — відповів я. — Але, думаю, він не ждав, що ми приїдемо о третій тридцять ночі.

— Отже, ми просто повинні чекати тут до ранку? — запитав Єнох. — Це ідіотизм.

— Просто заспокойся, — сказав Мілард. — Він може прийти в будь-який момент. Середина ночі, здається, найкращий час для зустрічі, якщо ти хочеш провести її таємно.

Тому ми чекали. Спливали хвилини. Підліток усередині відклав свій телефон та почав підмітати підлогу.

Із пасажирського сидіння поруч зі мною почулося гучне утробне буркотання, і всі подивились на Єноха.

— То був двигун вантажівки? — запитав Мілард.

— Я голодний, — відповів Єнох, опустивши очі собі на живіт.

— Не можеш зачекати? — запитала Бронвін. — А що як Ейч якраз прийде і не побачить нас, бо ми біля «віконця для водіїв», і ми з ним розминемось?

— Ні, у Єноха правильна ідея, — озвався Мілард. — Можна мені ще раз глянути на сірники?

Я передав їх йому на заднє сидіння. Мілард покрутив пачку в руках.

— Це більше ніж просто адреса, — заявив він. — Це ключ. Гляньте, що написано.