— Я вмію читати координати, — сказав Мілард схвильовано. — Довгота зі знаком мінус, отже, це на захід від нульового меридіана…

— Це середня школа в Брукліні, що в Нью-Йорку, — сказав я, тримаючи в руці свій телефон. — Я набрав ті цифри в додатку «Карти».

Мілард хмикнув:

— Жодна технологія не зможе замінити справжнього картографа.

— У нас є місія, і в нас є місце, — сказала Емма. — Єдиного, чого в нас немає, це імені того дивного, котрого ми шукаємо.

— Можливо, Ейч також не знає його імені, — припустила Бронвін, — і з’ясування його є частиною місії.

— Або це для безпеки, — сказав Єнох. — Не годиться писати ім’я відособленого дивного на серветках, які можуть потрапити до рук, скажімо, якогось шеф-кухаря.

— Я думаю, він більше ніж просто шеф-кухар, — зауважив Мілард. — Скажи, Джейкобе, чи не могли б ми знову під’їхати до його віконця?

Я завів машину, об’їхав маленьку будівлю та знову заїхав у проїзд для обслуговування водіїв. Коли хлопець відчинив віконце цього разу, то виглядав дещо роздратованим:

— Е-е-е… Привіт.

Мілард вигукнув у відчинене вікно автомобіля:

— Пробач, старий, що турбую. Нам би одних тільки комбо номер три.

Хлопець набрав замовлення на засмальцьованій клавіатурі та назвав мені 10 доларів і 50 центів до оплати. Поки я платив, Бронвін висунулась у відчинене віконце машини та запитала:

— А ви знаєте Ейча? Ви мисливець на порожняків? Що це за місце?

Хлопець дав мені решту, тримаючись так, наче він не чув дівчини.

— Агов! — гукнула Бронвін.

Він відвернувся та пішов на кухню.

— Я не думаю, що йому дозволено відповідати на такі питання, — висловив я припущення.

За хвилину хлопець повернувся та гепнув на підвіконня перед нами паперовий пакунок у жирних плямах. Пакунок приземлився із глухим сильним «бух!».

— А тепер — казкової вам ночі, — сказав хлопець та зачинив своє віконце.