Я взяв пакунок, котрий виявився незвичайно важким, та розгорнув верх. Нічого, крім картоплі фрі та цибуляних кілець. Так собі комбо, подумав я, передаючи пакунок Міларду, перед тим як ми виїхали з паркінгу та попрямували назад до хайвею. До Брукліна шлях був довгий, і я хотів проїхати якомога далі ще до того, як ранкова година пік перетворить автомагістралі на величезний паркувальний майданчик.

Через десять хвилин, коли ми вже летіли по магістралі І-95, Мілард устиг проїсти в пакунку цілу вулицю до його дна. Почувши, як він розсміявся, я повернув голову в його бік. Він витягнув щось важке та яйцеподібне.

— Що це? — запитав я.

— Комбо номер три, здається. Картопля фрі та ручна граната.

Бронвін скрикнула та пірнула за спинку мого сидіння.

Здається, «Окей-бургер» був чимось більшим, ніж просто станцією для передавання повідомлень. Це був склад зброї для дивних. Я запитав себе, скільки ж іще в мого діда було отаких секретних придорожніх станцій, які ховалися на виду? (А ще я запитав себе, який приз міг би я отримати разом із комбо номер один?)

Мілард тим часом тихенько собі посміювався, перекочуючи замащену олією гранату з однієї руки в іншу.

— Боже, вони таки дійсно дають нам більше за наші гроші!

* * *

Я вів машину, коли-не-коли підносячи свою порцію собі до рота однією рукою, тоді як мої друзі свою їжу просто поглинали з обох рук. Їхні тінейджерські тіла, які вперше за багато років ізнову продовжили рости, інколи ставали невгамовно голодними. Після того, як вони закінчили, усі поринули в глибокий сон — усі, крім Емми, котра сиділа поряд зі мною на пасажирському сидінні. Вона сказала, що якщо я не можу спати, то й вона не хоче.

Протягом години ми майже не говорили. Я, притишивши звук, мандрував по радіостанціях, а вона дивилася, як за її віконцем повз неї пролітає темний сонний світ. Ми були вже на півдорозі через Віргінію, коли блідо-сірий світанок почав широкими мазками розфарбовувати небо. Тиша між нами була наче камінь, який ріс у мене в грудях. Протягом останніх п’ятдесяти миль я все розмовляв із Еммою подумки, але врешті мені це набридло.

— Нам треба…

— Джейкобе, я…

Протягом тривалого часу жоден із нас не вимовив ні слова, а тут раптом ми заговорили одночасно. Затим ми враз подивились одне на одного, і нас здивувала наша фантастична синхронність.

— Ти перша, — сказав я.

Вона похитала головою.

— Ти.

Я глянув у дзеркало заднього огляду. Бронвін та Єнох міцно спали. Єнох трохи похропував.

— Ти й досі з ним, — я не хотів бути таким прямолінійним, але я так довго тримав ці слова в собі, що вони просто прилипли в мене до горла, і мені тепер доводилося буквально випльовувати їх, — ти й досі з ним. І це нечесно щодо мене.