Мілард підвів нас до її столика.

— Ліллі?

— Міларде, — відгукнулася вона та глянула вгору на — ну, не зовсім на, — Міларда.

— Це мої друзі, — пояснив Мілард. — Ті, про яких я розповідав.

Ми обмінялися вітаннями та сіли. Я намагався зрозуміти, чому вона не здалася збентеженою, коли з порожнечі перед нею пролунав голос Міларда.

— Що ти слухаєш? — запитав її Мілард.

— Послухай сам.

Другий мікронавушник, який лежав на столі, злетів у повітря, бо це Мілард якраз поклав його собі у вухо. Поки він слухав, я звернув увагу на дві речі: на тонкий білий ціпок, що притулився до її стільця, та на очі Ліллі, котрі ні разу не затримались на жодному з наших облич.

Емма легенько штовхнула мене ліктем, і ми обмінялися здивованими поглядами.

— Він казав, що його не бачили, — пробурмотіла вона.

— А-ах! — вигукнув Мілард, що, напевне, мало означати вияв захоплення. — Я не чув цю штуку багато років. Сегов’я,[67] так?

— Дуже добре! — здивувалась Ліллі.

— Це, — вів далі Мілард, — один із найкращих музичних творів, будь-коли написаних.

— Не щодня я зустрічаю фанатів класичної гітари. Ніхто в моєму віці нічого не знає про справжню музику.

— Я теж не щодня. І мені дев’яносто сім.

Емма кинула на Міларда сердитий погляд і самими губами запитала:

— НАЩО?

Ліллі тихо розсміялася та провела пальцями вздовж передпліччя Міларда.

— Доволі гладенька шкіра, як на дев’яносторічного.

— Тіло молоде, але душа…