— Ей, а що зі мною? — запитала Ліллі.

— Ти була б дуже бажаною гостею, — відповів Мілард навіть дещо пристрасно. — Хоча, боюсь, звичайні люди не можуть заходити в петлі.

— Я в будь-якому разі не зможу поїхати! — відказала Ліллі. — Школа щойно почалася, — а потім вона засміялася та додала: — Боже, ви тільки мене послухайте. Наче всього цього безумства й не було. Ось як неслабо школа може затрахати мізки.

— Ну-у, освіта потрібна все-таки, — сказав Мілард.

— А крім того, у мене є батьки. Доволі хороші, правда-правда. І вони за мене дуже хвилюватимуться.

— Я повернуся, — пообіцяла їй Нур. — Але злиняти з міста, поки все це не вляжеться, звучить як чудова ідея.

— Отже, тепер ти нам довіряєш? — запитав я (за всіма цими подіями ми якось непомітно перейшли винятково на «ти» в спілкуванні).

Вона знизала плечима.

— Певною мірою.

— Як ти ставишся до автоподорожей?

І раптом, наче без усякої причини, Бронвін якось незграбно нахилилась уперед і повалилась на підлогу.

— Бронвін! — скрикнула Емма та підскочила до неї.

Якщо хтось із інших людей у вагоні й бачив щось, то вони прикинулися сліпими.

— Що з нею? — запитав Єнох.

— Не знаю, — відповіла Емма. Вона легенько ляскала Бронвін по щоці та все повторювала її ім’я, поки та не відкрила очі знову.

— Народе, здається… Чорт, я мала зауважити це раніше, — Бронвін скривилася. Потім витягла з брюк нижній край сорочки. Із тіла юшила кров.

— Бронвін! — вигукнула Емма. — Боже!

— Чоловік із пістолетом… Здається, він вистрілив. Але не хвилюйтесь. Не кулею. — Бронвін відкрила долоню та показала нам маленький дротик, на кінці якого була її кров.

— Чому ж ти не сказала нічого? — запитав я.

— Нам треба було швидко забиратися звідти. І я подумала, що досить сильна, щоб витерпіти це, із чого б він там не стріляв. Та, видно…