О Господи. А що, як вона має рацію?

«Клянусь, я стерпів би; бо ж голуб’ячі У мене печінки, нема в них жовчі»[144].

Охх. Та відчепися вже, Гамлете.

Ні. Я нікого з них не слухатиму. Я його врятую.

Я лізу під топ і клацаю вмикачем на дроті. Чую цокіт – і зв’язок обривається.

– Ніно, – кажу я, схиляючись до нього. – Послухай, ти довіряєш мені?

Він мовчить.

– Добре. Гаразд. Як хочеш. Ми зможемо згодом це обговорити. Але просто зараз… нам треба бігти. – Я оглядаю бар. – Звідси є ще якийсь вихід? Крім цих дверей?

– Sì. Sì. Тераса на даху.

Він показує на скляні двері, що ведуть у бар на покрівлі: пальми та ковані залізні столики. Приголомшливий вид на центральний Рим.

– Добре. Чудово. – Я допиваю свій напій. – А тепер ходімо зі мною.

– Що ти робиш?

– Просто довірся мені, – кажу я. Я нахиляюсь і цілую його. Його теплі губи, його гарячий язик.

Уся ця небезпека страшенно мене заводить. Чорт забирай, як я його хочу.

Я беру його за руку та зазираю йому в очі.

– Готовий? Іди за мною.

Розділ двадцять восьмий