«ПІФ-ПАФ, ПІФ-ПАФ», – стріляє пістолет Ніно.
Я дивлюся понад стіною. Десь усередині готелю хтось верещить. Алессандро лежить на плитці на підлозі – застиглий, непорушний. Ніно прострелив йому шию. З його вени хлище кров. Бруднувато тут буде. Я розглядаю його фігуру, яку покинуло життя, його обличчя, пальці, руки та ноги. Десь глибоко в мені ворушиться співчуття. Бідолашний Алессандро, але на його місці міг бути Ніно чи я.
– Ходімо, – кажу я.
Я хапаю його руку. Долоня Ніно жорстка та груба, шкіра в нього тепла. Немов електричний струм хвилею проходить через усе моє тіло. Я відчуваю магію. Я особлива. Жива. Він вчіпляється в мою руку залізною хваткою, стискає її справді просто до біса міцно. Ми зістрибуємо з краю тераси на похилий дах. Плитка надто гладенька, керамічна. Мої нові туфлі «Прада» ковзають і сповзають. Я озираюсь і бачу Колізей і купол собору святого Петра. Удалині високо майорить італійський прапор. Он там руїни Римського Форуму. Густими чорними хмарами кружляють шпаки. Небо рожево-помаранчеве. Усе яскравим вихором пролітає повз, місто спотворюється, коли ми мчимо повз нього.
ПІФ-ПАФ. ПІФ-ПАФ.
Я озираюся назад. За нами біжать ще троє чи четверо копів.
Ми мчимо дахами. Це такий сплеск адреналіну.
У мене між ніг болить. Мені спекотно. Я змокла. Я не можу дочекатися сексу-примирення.
Я йду за Ніно ринвами. Ніби над височенним урвищем. Чорт. Бля. Не дивись униз. Усе звідси видається дрібненьким. Люди – мов мурашки, крихітні машинки. Рим – малесеньке село.
Між цією будівлею та наступною проміжок – два чи три метри. Нам доведеться його перестрибнути. У животі в мене все стискається та перевертається.
– Стрибай. Стрибай за мною, – каже Ніно й летить, ширяє в повітрі, а його шкіряна куртка розвівається позаду, як крила кажана. Він подібний до Бетмена (але з вусами підковою). Він голосно бехкається на червоний черепичний дах, ковзає, потім відновлює рівновагу (як на мене, це вже менш схоже на Бетмена). Одна черепиця ковзає, падає вниз, падає, падає, падає, падає, падає. ХРЯСЬ. Ніно встає та повертається до мене.
– Ну ж бо, стрибай, – каже він.
І простягає руку.
Я заплющую очі та глибоко зітхаю. Це гаплик. У мене немає вибору. Я не можу повернутися до того готелю.
ПІФ-ПАФ. ПІФ-ПАФ.
Вони наближаються.
Ой, чорт, а що, як я впаду?
Здається, той дах страшенно далеко. Я не впевнена, що мені це вдасться. Підводжу погляд і бачу Ніно.
У мене всередині все опускається.