Ми з Ніно вилітаємо крізь височенні скляні двері на терасу на даху.

– Копи, – кажу я. – Нам треба бігти.

Але вже пізно. Вони йдуть.

Я чую постріли пістолетів за нашими спинами. Запах пороху й страху.

ПІФ-ПАФ. ПІФ-ПАФ.

– Ворушись, – кажу я.

Я знов хапаю Ніно за руку та тягну його. Ми пробігаємо терасу. Зістрибуємо на нижчий рівень, потім спускаємося залізною огорожею.

ПІФ-ПАФ.

– БЕТТО, ЩО ТИ, В БІСА, НАКОЇЛА?

Я його не чую. Читаю в нього по губах. Постріли оглушують. Я чую лише металеве гудіння, типу статичного чи білого шуму.

– МЕНІ ДОВЕЛОСЯ. ВОРУШИСЬ, БЛЯ.

Ніно тягне мене долі; я обдираю коліно об плитку. Ми зіщулюємося, присідаємо за стіною, тіло Ніно притиснуте до мого. Він витягає зі штанів пістолета. О Боже мій, оце він велетенський. Це новий блискучий «Ґлок 40» (значно більший за мій). Я спостерігаю, як він цілиться, з пальцем на гачку. Ми дивимося на двері готелю.

Вибігає Алессандро.

Мушу визнати, він має спокусливий вигляд. Але не такий спокусливий, як Ніно.

– Синьйорино? Де ви? З вами все гаразд?

Ооооо, як мило. Він у мене вклепався.