І я падаю.

Падаю.

Тягнуся до даху, але не дістаю.

– ЧОРТ. ЧОРТ.

Порожнеча. Я метляю руками в повітрі. Ніно хапає мене за зап’ястя. Моє тіло гепається об стіну. Я зависла між дахами. Я розгойдуюсь, і моє обличчя дряпається об цеглу.

– ОЙ. ЧОРТ. ЧОРТ.

Не дивись униз. О Боже. О Боже.

Я підводжу погляд, зазираю йому в очі.

– Допоможи. Допоможи. Будь ласка, – кажу я.

Кине він мене чи витягне? Його рука міцно обхоплює моє зап’ястя, кісточки в нього білі та напружені.

– Ніно, будь ласка. Будь ласка.

Очі Ніно – обсидіаново-чорні – дивляться в мої, геть незворушно. Між нами виникає якась особлива близькість, але що? Він що… вагається? Що, в біса, за проблеми? Він що, обмірковує це?

– Ніно. Ніно. – Чого він чекає? – Не кидай мене тут висіти.

Я мала рацію: він справжній диявол.

Здається, я напрудила в штани.

– Ну ж бо, – каже Ніно. Він тягне мене, і я, похитуючись, стаю на ноги.

Ледь пронесло.

– Чого ти так довго?