ПІФ-ПАФ. ПІФ-ПАФ. ПІФ-ПАФ.

Тепер копи нас наздоганяють. Вони мчать дахами.

Я вихоплюю з кишені гранату. Висмикую чеку й жбурляю вибухівку.

– Даруйте, – кажу я. – У мене немає вибору. – А потім кричу Ніно на весь голос: – БІЖИ! ВОРУШИСЬ! ВОРУШИСЬ! ВОРУШИСЬ!

– Ma cos’hai fatto?[145]

БУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУМММММММММММ.

Дах хитається. Здається, що струснулася вся планета. Я хапаю Ніно за руку, і ми кидаємося долі. Доки ми лежимо, я розглядаю його, страх у його очах і кров з брудом, розмазану по обличчю. Ооо, він схожий на Рембо. Я відчуваю гарячу хвилю за спиною. Запах диму та полум’я. Я неначе знову в тій лісовій пожежі. Очі пече, мене немов засліплює вогнем. Я намагаюся щось розгледіти крізь хмари диму. Жодного руху. Я не бачу тих копів. Я кашляю, кашляю, кашляю. Потім припиняю. Думаю, що вони мертві. Усі вони мертві, і це ми їх убили. На якусь мить я стурбовуюсь. Може, так не слід було робити? Я не звикла почуватися винною. Але я швидко забиваю на це. Це були ми з Ніно. Ми з довбаним Ніно. Ми зробили це разом. Ми Джульєтт Льюїс і Вуді Гаррельсон[146]. Ми, чорт забирай, запалюємо.

Спрацьовує сигналізація.

Скоро з’являться пожежники (спокусливі). Італійські пожежники, о Боже мій! І ще більше довбаних копів. Треба нам вшиватися звідси. І хутко. Як тепер будемо виплутуватись?

* * *

Площа Навона, Рим, Італія

– Ооо, що це?

– «Дукаті Монстр».

– Твій?

– Тепер так. Залазь.