Я дивлюся, як Ніно розігріває двигун. Це звір, а не байк.

– Можна я поведу?

– Я бачив, як ти водиш…

– З байками я пораюся краще.

Він уїдливо дивиться на мене.

Двигун кашляє й оживає.

Він залазить, і я вмощуюся позаду.

Ніно простягає мені шолом.

– Потрібен?

– Та грець із ним. – Він викидає його. Я дивлюсь, як шолом стрибає вздовж бордюра та скочується в рівчак. – Я вже пережила одну аварію з мопедом. – Я в неї втрапила в дитинстві. – У мене досі є шрам від черепно-мозкової травми – а снаряд в одну вирву двічі не падає.

– Он як? У мене в голові металеві пластини з минулого разу, коли я полетів з такого.

– Справді? Ох, бля. Гаразд, ти виграв.

– Готова? – питає він. – Їдьмо.

– Юуу-хууу.

Я обхоплюю Ніно за талію та нігтями впиваюся глибоко в шкіру. Він дуже, страшенно швидко їде сутінковими вулицями. Волосся в мене розвівається на вітрі, очі запорошені, і я відчуваю запах солярки. Чи бензину? Ніхто за нами не женеться, поки що. Жодних копів. Жодних гангстерів. Це весело. Ми мчимо прямісінькою дорогою, що веде геть із міста. Двигун реве та гарчить, мов тигр. Я завжди хотіла трахнутися на байку. Міцно обіймаю Ніно та пригортаюсь до нього, мої стегна притискаються до його стегон, мої груди приплюснуті до його спини. Я відчуваю, як сидіння труситься та вібрує, це справжня прелюдія.

Зиркаю на спідометр: 135 миль на годину. Непогано.

Потім нас обганяє «феррарі». Гладка й блискуча. Двигун муркотить, як у «ламборґіні» Амброджо.

– Ооо, красуня, – кажу я.