Я сідаю та кліпаю.

На екрані з’являється зображення Доменіко в кайданках, оточеного італійськими поліцейськими. Він іде крізь натовп журналістів, спалахів і камер. Відділок поліції. Репортерка. Ніно додає гучності.

– Що вони кажуть? – питаю я.

Він обертається до мене та хитає головою.

– Довбаний ідіот. Копи зловили його з машиною Амброджо. Знайшли валізу з грошима. Наші два мільйони євро. Його ДНК збігається з ДНК, виявленою на місці поховання Сальво, а також твоєї сестри.

– То що… вони думають, що це він зробив? Вогонь.

– Вони не мають зачіпок. Доменіко заарештований. Убивство трьох людей.

Бет, Сальваторе, Амброджо…

– Супер. Бомбово.

Ніно дає мені п’ять.

О Боже мій, я його цілувати ладна.

Я мовчу та зазираю йому в очі.

– У тебе є кокаїн? – питаю я. – Треба відсвяткувати.

– Sì, – говорить він. – Треба.

Він лізе в кишеню своєї куртки та витягає прозорий пакетик. Повний білосніжного порошку.

Я підводжу погляд і хмурюся.

– Тобто в тебе було стільки кокаїну весь цей час, доки я там здихала. Я дерлася всіма тими довбаними сходами, а ти мені його не дав?