А потім – нічого.

Ніно виходить – я вишу на краю басейну і віддихуюся, віддихуюся, віддихуюся. Відчуваю, як моя щока втискається в кахлі. Моє обличчя лежить плиском на кераміці.

– НІНО, ЩО ЗА БЛЯДСЬКЕ БЛЯДСТВО?

– Сподобалося? – питає він.

– Я могла померти.

– Я вирішив, що це варто ризику.

Якусь мить я це обмірковую.

– Хай тобі трясця, – кажу я. – Це було вогонь.

Нестача кисню в мозку… У мене вже й так мозок достатньо пошкоджений. Більше не треба.

Сад обертається й обертається навколо, синє, зелене та червоне. Починає грати класична музика. Повітря сповнюється прекрасними аріями, крещендо віолончелей і скрипок.

– Звідки ця музика?

На мить мені здається, що я марю.

– Фестиваль у Равелло, – пояснює він.

Я озираюся. Ми досі в басейні, наші тіла переплетені одне з одним. Ми ще живі. Усе бездоганно. Я дивлюся на його руки, що лежать у мене на плечах, бронзові, як у бога, з чітко окресленими м’язами. Ні з ким я так не кінчала. Ніно – чоловік моєї мрії.

Ми поруч спираємося на край басейну та захоплюємося «порнографією Землі». Над чорними горами з’являються перші криваві денні промені, небо яскраво, тривожно червоніє. Ми разом милуємося сходом сонця та слухаємо музику. Вона магічна, неземна, як ніби вони грають тільки для нас. Я оглядаю сад: це Едем, усе огорнуте золотим сяйвом. Це місце – просто рай.

– Гаразд, – кажу я. – Іноді ти не нудний.

– Bene.

– Коли постараєшся.