Я приб’ю цього хлопця. Шкода, що копи поцупили мій пістолет.

– Ти не просила, – говорить він.

Ніно кидає пакетик наркоти на тумбочку. Своєю карткою вирівнює дві довгі доріжки, а потім скручує купюру в 100 євро.

Боже мій, мені цього не вистачало.

І тут я згадую про свій новий крихітний носик. Узагалі-то я його ще не випробовувала. Він ще загоюється після операції. Ще навіть тижня не минуло. Цей румунський гангстер бив мене в обличчя. Та ніс, чесно кажучи, війну пройшов. Я не впевнена, що він буде працювати. Що робити, якщо кокаїн там застрягне? Що, як мій ніс зламався?

– Ніно, – кажу я, – ти можеш задути кокаїн мені в дупу, як у тій сцені з «Вовка з Волл-стрит»?

– Що? – перепитує він. – Бля, та нізащо. Ти можеш занюхати його в носа, як і всі інші.

– Оххх, ти такий нудьгар, – зітхаю я.

– Я? Нудьгар?

– Угу. Ой, Алві, не підривай копів. Ой, Алві, не викрадай «феррарі». Не ходи на пляжну вечірку. Не галасуй. Не задувай кокаїн собі в сраку. Бла-бла-бла.

Ми вдихаємо наші доріжки. Ммм, пречудесно закинулися. У мене в голові ніби спалахує лампочка на багато мегаватів з верхівки різдвяної ялинки.

– Вважаєш мене нудним? – запитує Ніно.

– Так.

– Ходімо зі мною.

– Ну що тепер? – запитую я і встаю. Обличчя в мене заніміло, як у стоматолога. Принаймні мій ніс досі працює.