– Mortacci tua[162].

Ха-ха. Тепер він сердиться.

Я бризкаюсь і вистрибую з води. Ніно женеться за мною, переслідує мене по саду. Я сміюся та сміюся, така захмеліла.

Я мчу алеєю, оточеною квітами з солодким запахом – пурпуровими бутонами бугенвілії. Старовинні теракотові вази. Оголені фігури з молочного мармуру. Я кидаюсь у трояндовий сад. Падаю й перекочуюся на м’якій траві. Ніно гепається зверху на мене.

– Гей, що це таке? У тебе на сідниці?

– Що що таке?

– Оце тату? «Смерть Немо»?

– А, так, – кажу я. Я про нього й забула. – Мені треба піти на «Роботу над тату-помилками», перекрити його. Бачив коли-небудь це шоу?

– Ні, не бачив. То що воно означає?

– Означає… Знаєш, я не пам’ятаю. Я була страшенно п’яна, коли його зробила. Але в ту мить це було дуже значуще. Знаєш, та рибка з мультика?

Ми оголені лежимо горілиць і милуємося світанковим небом.

– О, поглянь. Зірка падає.

Ніно обертається до мене та каже:

– Треба загадати бажання.

Здається, я знаю, чого хочу…

– Чому ти таке тоді сказав? – запитую я. – Про наш медовий місяць?

– Я не знаю, – відповідає Ніно, потягаючись. – Просто треба ж було щось сказати. Я не міг розповісти йому правду. Він би не дозволив нам тут зупинитися.