– Ого, оце так краєвид.

Я дивлюся на море. Земля занурюється в океан. Гори покриті цитрусовими гаями, з жовтими та золотими плямами. Села почіплялися до урвистих скель серед темно-зелених дерев і лазурової блакиті. Повітря знову сповнюється прекрасною музикою. Тепер я хочу танцювати.

– Це неймовірно, – видихаю я. – Саме тут було б чудово запропонувати руку й серце.

– Я не можу запропонувати. У мене кільця немає.

Він усміхається пустотливою усмішкою. І раптом усе сповнюється сенсом. Усе саме так і мало скластися. Ніно – мій суджений, мій хлопець-кілер. Нікому більш зі мною не впоратись. Він – ідеальний. Він – Той Самий.

– У мене є. Два кільця, – кажу я. – Просто почекай тут, не йди нікуди.

Я мчу садом назад до готелю, потім сходами нагору до нашої кімнати. Мої ноги послизаються та ковзають на росяній траві, серце б’ється molto allegro[164]. Музика й далі грає, якась переможна. Б’ють у тарілки. Дедалі голосніше. Я озираюся, розшукую свою сумочку й знаходжу її на ліжку. Хапаю її та біжу назад до Ніно.

О Боже мій, сподіваюсь, що він іще там. Що, як він знову зник?

Він стоїть спиною до мене, милуючись краєвидом з балкона. Я поїдаю все це очима. Ці сідниці. Цей краєвид. Він вартий був усієї тієї тяжкої праці.

– Поглянь, – кажу я, – два кільця. Як я й казала.

Я порпаюсь у своїй сумочці – чорт забирай, ніколи нічого не можу знайти.

– О, дивись, твій капелюх. Хочеш забрати назад?

Він натягає його на голову.

Зрештою я знаходжу кільця: срібне кільце з ручної гранати (зберегла його на пам’ять) і ерекційне віброкільце. (Оо, згодом можемо ним скористатись.)

– Що, в біса, це таке? – питає він. Витріщається на ерекційне кільце в моїй руці. Схоже, він не надто знається на секс-іграшках?