— Нам і справді доведеться викрадати авто в Маккінлі? — спитав Деніел.

— Якщо поталанить, то так.

Він зітхнув.

— Послухай, ми залишимо в гаражі джип. Він вартує чотири чи п’ять таких позашляховиків. Якщо ми не зможемо повернути машину, вони не матимуть збитків, хіба ні?

— Мабуть. Кевінові не сподобається віддавати свою улюблену іграшку як заставу.

— Та це просто дурні гроші.

Ключі від будинку відмикали й гараж. Деніел казав, що просто за дверима праворуч, поруч із вимикачем, на гачку висять двоє ключів від авто. Він увімкнув вимикач.

Алекс вдихнула від подиву.

— Я вмерла й потрапила у рай.

— Овва, у них нове авто, — мовив Деніел не так захоплено. — Мабуть, старий позашляховик нарешті накрився.

Обійшовши машину, Алекс пройшлася пальцем по крилах авто. — Поглянь, Деніеле! Ти коли-небудь бачив щось прекрасніше?

— Гм, бачив? Це ж просто сріблястий позашляховик, Алекс. Як кожна третя машина на дорогах.

— Знаю! Чи ж це не чудово? А на це глянь! — вона обвела його навколо авто, показуючи пальцем на хромову табличку біля задньої фари.

Він витріщився на неї, взагалі нічого не розуміючи. — Це гібрид? То й що?

— Це ж гібрид! — наспівуючи відповіла вона, обплітаючи його руками. — Це ж просто різдвяний подарунок!

— Гадки не мав, що така прихильниця зелених.

— Шш. Знаєш, скільки разів нам доведеться зупинятись, щоб заправити цю штуку? Двічі! Щонайбільше тричі за увесь шлях до Вашингтона. А поглянь, ти лише поглянь на ці класні номери! — вона показала на номери обома руками, і частина її зауважила, що вона, мабуть, у цю мить скидається на ведучу в телевікторині.

— Еге. Номери з Вірджинії. Здебільшого, переважну частину року, Маккінлі мешкають в Александрії, Алекс. Невелика несподіванка.

— У Вашингтоні це авто буде непомітним. Як бомбардувальник-невидимка. Коли хтось зможе простежити нас за слідом, який ми залишили в техаському Бетмобілі, зараз він упреться у глухий кут. Прекрасна це штука, Деніеле, мабуть, ти не до кінця збагнув, як нам поталанило.

— Мені не до вподоби красти у друзів, — пробурчав він.