— А Маккінлі добрі люди?

— Дуже. Вони дуже добрі були до моєї родини.

— Отже, вони не захочуть, щоб ти вмер, га?

Він понуро глянув на неї.

— Ні, мабуть, не захочуть.

— А я впевнена, що коли б вони знали цю історію до кінця, вони б наполягали, щоб ти позичив їхнє авто.

— Позичити означає, що ми повернемо машину.

— А ми й повернемо. Хіба що помремо. Чи ти гадаєш, що щось, крім смерті, завадить Кевінові забрати його улюблений засіб пересування? — раптом Деніел посерйознішав. Схрестивши руки на грудях, він повернувся обличчям до авто, а не до неї. — І не жартуй про таке.

Алекс трохи спантеличила його несподівана зміна гумору.

— А я й не жартую, власне, — пояснила вона. — Я намагалася зробити так, аби ти не переймався щодо авто. Ми повернемо машину, якщо зможемо, обіцяю.

— Просто… про смерть не кажи. Мені не подобаються ці балачки. Тому… обережно.

— О, даруй. Просто, розумієш… хоч смійся, хоч плач, а це єдиний вибір. Тому я обираю сміятись, поки можу.

Він глянув на неї кутиком ока й ще якусь мить стояв у напруженій позі. А потім раптом обм’як, звільнивши руку, щоб доторкнутись до її щоки.

— Може, ми не робитимемо того, що хоче Кевін? Може, ми просто залишимось тут?

Вона поклала свою руку на нього.

— Ми б залишились, якби могли. Вони все одно нас знайдуть із часом.

Він кивнув, майже сам до себе.

— Добре. Почнемо завантажувати речі?

— Звісно, тільки дай я спершу Кевінові зателефоную.

Деніел почав переносити речі з джипа в «Тойоту», а Алекс тим часом захопливо розповідала Кевінові про авто. Кевін не більше захопився, ніж Деніел, але одразу збагнув, про що йдеться.