— Я хочу вдарити за тиждень, отже, тобі треба приїхати сюди, але водночас бути напоготові, щоб рушити знову.

Вона важко зітхнула.

— Згода.

— А позашляховик досі там стоїть?

— Ммм, я ще не перевіряла.

— А чому? — спитав вимогливо. — Я проспала.

— Маєш опанувати себе, люба. Сон краси може почекати кілька тижнів.

— А я хочу бути для цього завдання у найліпшій формі.

— Еге, еге ж. Коли можете вирушити?

— Куди саме нам їхати?

— У мене є місце, де б ми могли завалитись на ночівлю. Маєш на чому записати?

Він продиктував їй адресу: то був вашингтонський район, який вона добре знала. На її думку, ця місцина була занадто мажорна, адже вона не таким уявляла собі сховок. Мабуть, їй спав на гадку інший район. Вона вже давненько не була у Вашингтоні.

— Добре, дай-но ми зберемо наші речі. Поїдемо, щойно зможемо… якщо знайдемо іншу машину.

— Доведеться вам зупинитись за Атлантою, десь близько 9-ї ранку, я знайшов місце для Лоли.

— А що ти їм сказав? Про кульове поранення на її задній лапі?

— У вас викрали автомобіль. Вас обох було поранено. Ти їдеш в Атланту, щоб побути у матері, але в неї алергія на собак. Ти перенесла страшну травму, і вони не мають нічого про це розпитувати. Звати тебе Енді Веллс. Вони знають, що ти платитимеш готівкою. До речі, у цьому сценарії я — твій стривожений брат.

— Оце чудово.

— Звісно. А тепер іди зазирни в гараж, потім зателефонуй мені.

— Слухаюсь, сер, — мовила вона саркастично.

Він поклав слухавку.