Ні: насправді Том не повинен був усього цього знати. Гарпер потрібно було, щоб він дізнався. Їй кортіло, щоб старий повернувся і навів лад. Вона страшенно за ним сумувала.

Решту ночі вона просиділа поряд з ним, тримаючи за долоню та погладжуючи пальці. Час від часу промовляла до нього.

— Томе Сторі, ти, немов той ведмідь, проспав усю зиму. Бурульки тануть. Снігу вже майже нема. Час прокидатися й вилазити з печери. Нік, Еллі, Керол і Джон чекають на тебе. Я теж чекаю.

Але більше він не промовив ані слова, і десь ближче до світанку Гарпер задрімала, так і тримаючи його руку в себе на колінах.

Нік розбудив її за годину. Ранкове сонце пробивалося крізь імлу надворі, зафарбовуючи її променями у лимонно-кремові барви, апетитні, наче пиріг.

«Він глянув на мене, — розповів їй жестами Нік. — Зиркнув і всміхнувся. Навіть підморгнув перед тим, як знову заснути. Він повертається».

«Так», — подумалося Гарпер. Як Аслан, він повертається, несучи з собою весну.

«Саме вчасно, — думала вона. — Він повертається саме вчасно, і все тепер буде добре».

Пізніше вона пригадуватиме ці думки зі сміхом. Або ж із плачем.

5

5

Гарпер треба було провітрити голову, трохи поміркувати, тож вона вийшла з лазарету в холоднечу. Ніхто її не спинив. Всі були в каплиці. Гарпер чула звідти спів та бачила, як загадкові вогники блимають по краях зачинених червоних дверей.

Дивно, що всі вони співали «Chim Chim Cher-ee»[139], що зовсім не схоже було на той мотлох, по який люди тяглися до каплиці. Ледь не кожен у цьому зібранні бачив на власні очі, як рідну людину поглинуло полум’я, і сам жив у страху згоріти живцем. Але тепер їхні голоси здіймалися в обнадійливій похвалі попелу та сажі, голоси, що здригалися в якомусь істеричному захваті. Вона лишила їх позаду.

Повітря було чистим і свіжим, тож прогулянка видалася легкою. Великий живіт і дитину всередині Гарпер залишила в лазареті, втомившись бути вагітною. Стати знов худенькою було чудесно. Відпустивши всі думки у вільний політ, вона незчулася, як ґрунтова доріжка, що вела з табору, добігла кінця, перетікаючи у Літтл-Гарбор-роуд. Вона дісталася далі, ніж планувала, далі навіть, ніж це було безпечно. Гарпер зиркнула на іржавий, потрощений шкільний автобус, очікуючи, що на неї нагримає той, кому випало бути на варті. Худорлява затемнена постать схилилася на кермо, згорнувши на ньому руки. Гарпер припустила, що вартовий, хоч би ким він був, зараз мирно дрімає.

Вона саме збиралася розвернутися і піти, коли бачила посеред дороги чоловіка.

Прямісінько серед Літтл-Гарбор-роуд, менш ніж за сотню футів від неї, він плазував землею, наче солдат, який скрадається під колючим дротом на полі бою. Хоча ні: більше це скидалося на те, що в людини відмовили ноги. Якщо на дорозі раптом вирине авто, він неминуче потрапить під колеса. Та й, крім того, несила було спостерігати за тим, як він повзе по замерзлому асфальту.