— Ти нездужав, — відказала Гарпер через плече, не звертаючи до нього погляду. — Не хотіла про це згадувати. Маєш уже кращий вигляд, між іншим.

— Так, — кивнув Джон. — Антибіотики і драконяча луска мають багато спільного. Одне — цвіль, яка підсмажує бактерії, інше — цвіль, яка підсмажує нас. Якби тільки ми мали пігулку, щоб вилікувати від Керол Сторі. Вона, бляха, геть клепки розгубила. Не могла ж вона таке ляпнути всерйоз. Забрати дитину? Що це за ідіотизм?

— Керол сказала... сказала, що якщо Том помре, то вона вважатиме винною мене особисто і прожене геть. А дитину залишить. Тоді, якщо мене впіймає карантинний патруль чи кремаційний загін, я втримаюся від спокуси показати шлях до табору Віндем.

— Річ не лише в цьому. Вона щиро хоче захистити маля. Хоче захистити нас. Усіх нас, — промовила Еллі. Вона обвела кімнату поглядом, поглянувши на кожного, і її голос був майже благальним. — Я знаю, що вона поводиться нестерпно. Коїть жахливі речі. Річ у тім, що тітка Керол готова померти за людей у цьому таборі. Без жодних вагань. Вона щиро любить кожного... принаймні тих, кого не підозрює. І я пам’ятаю як усе було до того, коли дідуні розбили голову. Тоді вона була хороша. Коли вона знала, що може допомагати людям співом та музикою, показуючи їм, як долучитися до Блискоту, то була найкраща людина, яка тільки могла стати тобі другом. Я, коли сварилася з мамою, завжди могла побігти до неї виплакатися. Вона заварювала мені чай і мастила арахісовим маслом сендвічі. Тож я розумію, що ви всі її терпіти не можете, і знаю, що з цим таки варто щось робити. Та не забувайте, що я все одно її люблю. Вона пришелепувата, але я теж така. Гадаю, то в нас сімейне.

Джон розслабився, прихилившись спиною до стіни.

— Порядність у вас сімейна, Еллі. І дещо тривожна дещиця зухвальства. А ще харизма. Ми, всі інші, пурхаємо довкола вас, Сторі, наче ті нетлі довкола свічки.

Гарпер одразу ж подумала про те, що роман між нетлею та свічкою завжди закінчується однаково: обпікаючи крила, бідолаха-метелик кружляє, доки врешті не потрапить в обійми смерті. Але за обставин, що склалися, жінка вирішила не озвучувати цієї думки.

І тут голос подав Ґілберт Клайн, який тулився біля печі. Зиркнувши на нього, Гарпер побачила, що однією рукою Ґіл пригортає за талію Рене.

— Це таке полегшення — нарешті опинитися за межами тієї клятої камери. Наступного разу, як випаде ступити за ті двері й подихати свіжим повітрям, повертатися я вже не стану. Однак просто зараз маємо лише півгодини. Якщо нам є про що потеревенити, то давайте краще перейдемо до розмови.