— Дуже сумно, — зауважила Еллі, — що ви всі лише по кілька ковтків видудлили.

— Тож хто буде за капітана? Хто прокладатиме наш курс? — запитав Дон.

— Так люблю, як ти оце мореплавця вмикаєш, — сказав йому Джон Руквуд.

— Але все-таки він має рацію, — втрутилася Рене. — Це ми повинні вирішити насамперед, а потім уже братися до справ, хіба ні? Потрібно провести голосування.

— Голосування? — перепитала Гарпер. Краєм свідомості вона розуміла, що серед присутніх лише в неї на обличчі нема єхидної посмішки — і це її трохи дратувало.

— Мусимо обрати злісного ватажка, — відповіла їй Рене. — Того, хто визначатиме порядок денний на зустрічах. Того, хто призначатиме голосування. Ухвалюватиме термінові рішення, якщо часу для голосувань не буде. Хто верховодитиме посіпаками.

— Які дурниці. Нас лише семеро. Восьмеро, якщо рахувати Ніка.

Дон Льюїстон здійняв брови й вичікувально зиркнув на Рене Ґілмонтон.

— Ти недорахувалася п’ятнадцятьох людей, — сказала Рене.

— Сімнадцятьох, радше, — докинув Дон. — Брати Маклі теж із нами.

— Тобто це... скільки... двадцять п’ять людей, готових... вирушити з нами? — не повірила Гарпер.

«Дамблдорова армія, — подумалося їй. — Братство».

— Або виступити проти Бена та Керол і відібрати в них клятий табір, — уточнив Дон. Але, побачивши, як пополотніла Еллі, швидко додав: — Тобто виступити м’яко. Чемно. Ну, з гарними манерами і все таке.

— Дещо ми можемо вирішити голосуванням, — сказала Рене. — Але, вимушено працюючи в підпіллі, ми не раз опинятимемося в ситуації, яка потребуватиме виконавчого рішення. Це необхідна справа, хоч і сумніваюся, що вдячна... чи навіть безпечна. Треба добре подумати, що може спіткати людину, яку ми оберемо за очільника, якщо все розкриється.

— Нема тут про що думати, — втрутилася Еллі. — Мені ось і так ясно. Коли моя тітка говорить про вирізання гнилі з табору, то не бавиться словами. Вона прямо говорить про те, щоб зарізати суку. Вона б наказала страчувати людей. Іншим у приклад, — Еллі всміхнулася до них, хоч обличчя її геть поблідло. — Я в книжці з історії читала, що публічні страти мали неабияку популярність. Впевнена, що якщо тітка Керол призначить таку кару, то міс Гілд уже точно потурбується, аби всім вистачало попкорну.

Вогнище потріскувало й шипіло. Порснула жарина.

— Ти справді думаєш, що все може зайти аж так далеко? — спитав Ґіл, і в голосі вчувалася лише помірна зацікавленість. — До публічних страт?

— Ой, та після того гівна, яке в нас на очах відбувалося в Брентвуді, я здивований, що ти ще питаєш, — закинув Мацц. — Про наслідки якось потім турбуватимусь. Я для себе вирішив, що зроблю все, аби вибратися з тієї камери... так чи інакше. Або на своїх двох, або — ногами вперед.