— Не думаю, що містер Патчетт аж такий поганий чоловік. Може, його трохи й занесло, коли тих тюряжників привели в табір, але я можу зрозуміти...

— Він злочинець. Він застрелив беззахисного хлопця.

— Гарольда Кросса? О, міс Вілловз, він мусив це зробити.

— Невже? Просто-таки мусив?

У виразі Майкла змішалися таке щире збентеження та невинність, що Гарпер не втрималася і нахилилася уперед, щоб поцілувати його у веснянкуватий лоб. Плечі хлопця підскочили від здивування.

— Ти нагадуєш мені мого племінника, — промовила вона. — Малого Коннора Вілловза... Коннора-молодшого. Навіть не знаю, чому. Певно, тому, що у вас обох добрі очі. Як гадаєш, Майкле, ще бодай ненадовго твоєї хоробрості вистачить? Зможеш бути відважним? Заради мене.

Хлопець проковтнув слину.

— Сподіваюся.

— Добре. Нікого не пускай до нього, поки я не повернуся. Наглянь за ним, я тобі довіряю.

Майкл кивнув. Його обличчя над бородою було напрочуд блідим.

— Я знаю, що мушу зробити. Не хвилюйтеся, мем. Я потурбуюся про Отця Сторі.

21

21

Гарпер кортіло побігти, та навряд чи щось би з того вийшло. Живіт, обважнілий від маляти, затверднув, набувши пишних, колосальних розмірів. Тож вона підтюпцем вихляла в лабіринті сосон, продираючись крізь імлу, обливалася потом і жадібно хапала повітря.

У темряві годі було помітити, що слідом, на відстані, йде Майкл Ліндквіст, навіть якби Гарпер поглянула в той бік. Кров у жилах шалено стугоніла, від напруження аж очі вилазили. Хлопець ступав обережно, не кваплячись, довго вичікуючи перед тим, як переміститися до наступного дерева. Якби Гарпер і побачила Майкла, то, певно, здивувалася б виразу його обличчя: стиснуті вуста, примружені очі. У його погляді геть не було нічого дитячого. Він йшов за нею аж до елінгу, а коли вона рушила до пірса, зайшов у споруду, розтанувши у тінях.

Гарпер поволі спускалася дерев’яними сходинками, прилаштованими уздовж піщаного насипу, хапаючись руками за жмути морської трави, щоб утримати рівновагу. Океан нагадував зім’ятий лист металу, який переніс тисячі ударів молотом. Краєчки хвиль виблискували сріблом під променями місячного сяйва. Поверхня води хвилювала, вкриваючись брижами. Гарпер не помітила чоловіка, який сидів у кінці пірса, аж поки не здолала півшляху дощаним накриттям до човна.

Дон Льюїстон повернув голову й озирнувся через плече. Він сидів, звісивши ноги. Праворуч біля нього було сталеве відро, а на колінах лежала вудка.

— Сестро Вілловз! Що то змусило вас мчати підстрибом з пагорба? — запитав Дон.