Вони веслували, схиляючись уперед й назад, повільно й обережно, торкаючись плечима. Човен рипів, пливучи крізь ніч.

— Розкажи мені про Гарольда Кросса, — попросив Пожежник.

А потім слухав з похиленою головою, поки Гарпер укотре розповідала цю історію. Щойно вона закінчила, він запитав:

— У Гарольда в таборі друзів було катма, але я згоден — щойно піде поголос про те, що зробила Керол... викликала кремаційний загін і все таке... що ж, тоді для неї все буде скінчено. Вислати її з тобою — це насправді акт милосердя. Усе могло би бути значно гірше.

— Вона вирушить зі мною, — промовила Гарпер. — А ти залишишся тут.

— Так. Я мушу. Отець Сторі буде надто кволим, щоб самотужки доглядати за табором. Підозрюю, саме тому він хоче бачити мене біля себе. Мене прикликано, — вуста скривилися в похмурій посмішці.

— Ти б і так не покинув острів. Тобі ж треба доглядати за своїм особистим вогнищем.

— Більше нікому цього не зрозуміти.

— Тобі слід відпустити її і попливти зі мною. — Гарпер відчула, що не може на нього дивитися, промовляючи ці слова. Тому повернулася обличчям до океану. Вітер здмухував піну з вершечків хвиль, і Гарпер уявила, що то не вода, а бризки з розпилювача. — Тут небезпечно. Уже тривалий час. Вони знайдуть табір Віндем. Мальборо-Мен та мій чоловік, або подібні їм. Рано чи пізно.

Їй пригадалися сни: Нельсон Гайнріх у закривавленому светрі з цукерковим візерунком, той його вищир на безшкірому обличчі. Гарпер здригнулася.

Вона не вірила у визначене наперед майбутнє, не вірила в його передбачення. Так само не вірила й у паранормальні радіоздібності Мальборо-Мена, хоч і було напрочуд химерно, що він нагодився саме того дня, коли вона повернулася додому. Зате Гарпер вірила у підсвідоме, у те, що слід бути обережною, коли воно починає розмахувати червоними прапорцями. Вона залишила Нельсона живим — тепер вона була в цьому майже впевнена, — і для них усіх це не віщувало нічого доброго. Навіть якщо Нельсон не приведе Берегових спалювачів до табору, бо не вижив, усе одно станеться щось інше. Маленького селища від чужого ока довго не приховаєш.

Вони дрейфували, припинивши веслувати. Минула якась мить, і немов за мовчазним, невимовленим сигналом обоє взялися за весла і знову стали гребти.

— Ніка та Еллі я заберу з собою, — промовила вона до Джона. — Байдуже, як усе владнається з Керол. Я люблю малого. І хочу забрати його в безпечніше місце... безпечніше за це.

— Добре.

— Сара б хотіла, щоб ти вирушив з нами, ти ж знаєш. Хотіла б, щоб ти наглянув за ними.

— Тобі відомо, що я не можу. Старому буде потрібна моя допомога.