— Тоді приїзди, щойно йому покращає.

— Побачимо, — відповів він тоном, який означав «ні».

— Джоне. Її життя скінчилося. Твоє — ні.

— Її життя не...

— А от і ні. Вона сама тобі це сказала. Ти тримаєш її ув’язненою. Полонянкою в іржавій бляшанці. Ти нічим не відрізняєшся від Керол, яка тримала мене всю зиму в лазареті.

Пожежник рвучко розвернувся, і його лице спотворила гримаса болю.

— Та це смердюча, зогнила купа гівняної брехні. Я аж ніяк не схожий... і як Сара могла мені щось сказати? Вона істота з полум’я. Вона не здатна мені сказати, чого хоче чи що почуває. Дар мови вона втратила разом з тілом.

— Неправда. Не знаю навіть, що гірше — що ти брешеш мені чи що брешеш собі. Я чула, як ти кричав на неї. Ще тоді, восени. Вона просилася, щоб ти відпустив її.

— І як...

— Мова жестів. Вона знає її десь так само добре, як і ти.

Обоє припинили веслувати, хоча перед човном уже вигулькнув пірс.

Джон Руквуд тремтів.

— Ах ти мала шпигунка, підслуховувала мою...

— Дай спокій зі своїми параноїдальними закидами. Ти тоді був п’яний. Це було чутно в голосі. Ти так гучно горлав, що хто завгодно міг почути в радіусі півмилі.

М’язи його обличчя напружилися в якійсь невимовній боротьбі. Жовна під вилицями то випиналися, то знову розслаблялися. Дихав він якось дивно.

— Джоне, час дати тому вогнику згаснути. Час залишити той острів позаду. Еллі й Нік досі в цьому світі, ти їм потрібен. І мені потрібен. Я ніколи не стану нею... ніколи не значитиму для тебе того самого, що й вона... але вартою твого часу все-таки спробую бути.