Лунали розпачливі зойки та перелякані крики. Емілі Вотерман збили з ніг ошелешені, приголомшені дорослі, а тоді колишній сантехнік Джош Мартінґейл усією своєю вагою у 212 фунтів наступив їй на зап’ясток. З лунким хрускотом її рука зламалася.

Вогненна рука з небес щезла практично відразу, як з ударом опустилася на землю, залишивши по собі тільки опалену траву й кам’яну лаву, що й далі диміла, подарувавши сховок Керол та Майклу, які лежали в обіймах попід нею.

— Як? — дивувалася Гарпер. — Хто...

— Нік, — відповів Пожежник.

Ще якихось кілька секунд тому вся паства Керол Сторі яскраво сяяла, єднаючись у сліпучій гармонії гніву й тріумфу, але тепер уже не світився ніхто — дременувши навтьоки, таборяни наштовхувалися одне на одного, сахаючись на всі боки з грацією переляканої худоби. Північніше, з боку лазарету, в натовпі виникла прогалина. Люди роззиралися, а побачивши, що наближається, пускалися тікали. Білл Гетворт, двадцятидворічний юнак, який колись був студентом інженерного і пробув у таборі вже чотири місяці, побачивши те, що рухалося до них, не зміг дати раду своєму сечовому міхуру — спереду на його джинсах поволі розпливлася темна пляма. Чотирнадцятирічна Керрі Смолз, яка пробула в таборі Віндем лише три тижні, впала навколішки, забурмотівши собі під носа: «Отче наш, що їсть на небесах, най світиться тім’я Твоє».

До них поволі наближався Нік. Голова його палала, на місці очей палахкотіли дві жарини, руки перетворилися на вогненні пазуристі лапи, а позаду тягнулося довге пасмо чорного диму.

6

6

Вони розступилися: море людських тіл перед Мойсеєм, загорнутим у рясу з полум’я. Крокуючи до них, він уже почав поволі гаснути. Блакитна корона, що палала довкола голови, замерехтіла, мигочучи барвами різних відтінків — смарагдовим, тоді блідо-жовтим, — перш ніж зблякнути, порснувши хмаркою білого диму. Утім, його очі й далі палахкотіли: розпечені, сліпучі жарини.

— Вперед, — промовив Пожежник. — Це наф сигнал до втефі.

Щоразу як він силкувався вимовляти шиплячі, з понівечених губ добряче бризкало кров’ю.

Гарпер та Еллі підвели Джона, взявши його за руки з обох боків. Він ледь тримався на ногах, які підтиналися під ним, мов ватяні, і одразу ж заточився уперед. Гарпер з Еллі вдалося втримати Пожежника, підхопивши його попід руки і підперши плечима.

— Ховаймося за Ніка, — промовив Пожежник. — Вони жахаються його. Жахаються не менфе, ніж мене.

Та не встигли вони й кількох кроків ступити (Еллі з Гарпер допомагали Джону переставляти ноги), коли пролунало пронизливе пищання клаксона, верескливе «бііп-бііп», яке, здавалося, прошивало Гарпер наскрізь. Вона завмерла і спантеличено роззирнулася, кидаючи погляд то на дорогу, то на вершечок пагорба.