Гарпер досі дивилася котові вслід, коли на ґанок вийшов Джон Руквуд, зодягнутий за формою — у куртці й шоломі.

— Куди це ти зібрався? — запитала вона.

Він подивився на себе, неначе пригадуючи, у що вбраний.

— Що ж. На похорон одягнутим так, як я, іти не можна. Власне, так, як ти, теж не можна, — Джон кивнув на її вимазану кенгурушку «Бостон Ред Сокс» і спортивки. Колись штани були синіми, але тепер були замащені нагаром та поцятковані кривавими відбитками пальців. — Тож, гадаю, що вирушаю на закупи.

— Ґіла ховатимемо?

— Думаю, що весь табір, — відказав він. — Так би мовити. Рене це потрібно.

— Нам усім це потрібно.

Він коротко кивнув і неквапом пішов.

— Вони розшукують тебе, — кинула йому навздогін Гарпер. — По радіо чула.

— Хай начуваються, — відповів Джон не озираючись. — Бо можуть знайти.

7

7

Він повернувся, коли сонце вже зійшло дві години тому. Штовхаючи перед собою крізь густі зарості трави заіржавілий магазинний візок і проторохтівши з ним задніми сходами, Джон увійшов до гаража.

Возик був напханий одягом: піджаками та краватками, сукнями й блузками, черевиками і туфлями на високих підборах, шарфами та капелюхами. Попід горою одягу було достатньо їжі, щоб протриматися ще принаймні тиждень — консервовані фрукти, коробка вівсянки та упаковка солодкої води, копійчана газованка під назвою «Нозз-а-ла», якої Гарпер не бачила з дитинства. Серед продуктів лежала аудіокасета, але як слід її роздивитися Гарпер не встигла, бо Пожежник вихопив касету з речей і запхнув у кишеню.

— Поминки сьогодні увечері. Прохання вбратися відповідно, — промовив Джон.

— Циліндр мені, — сказала Еллі, обережно натягуючи чорного капелюха собі на голову. — Циліндри рулять.

Нік знайшов пару оперних рукавичок і надягнув їх. Вони були настільки задовгими для нього, що діставали аж до ліктів.

Вперше за довгі тижні Гарпер побачила на обличчі малого усмішку.