Аж ось вона врешті поринула у власне озеро болю і туги, пригадуючи усі ті рідні та близькі серцю речі, що тепер канули у небуття: запашну каву в «Старбакс», коли у вікна тарабанить мжичка; прибирання пилососом у самій білизні з підспівуванням Брюсу Спрінґстіну; затишну маленьку книгарню, в якій її погляд мандрує корінцями книжок; згрібання листя на передньому дворі, присмак яблука на вустах; шкільні коридори, повні белькоту та сміху метушливих дітей; «Кока-Колу» в скляній пляшечці. Скільки хорошого в житті лишалося непоміченим, аж поки не стало втраченим.

Потік слабнув, обертаючи й обертаючи її маленький листок, геть від усіх спогадів, від болю, нарешті повертаючи на твердий піщаний берег. Касетник клацнув. Пісня скінчилася.

9

9

Вона сиділа на піщаному насипі, притулившись спиною до нерівної кам’яної стіни склепу. Пожежник сів поряд. Гарпер незчулася, як вони вже трималися за руки. Джон приніс із собою радіо, налаштоване тепер на FM-частоти. Лунав дзвінкий скорботний спів церковного хору. Небо було всіяне зірками.

Гарпер не полишало легке й мінливе відчуття сп’яніння. Вона почувалася розслаблено, приємно було прихилити голову Пожежнику на плече.

— Що робить Рене? — запитала Гарпер.

— Досі всередині. Говорить до Ґіла. Про те, що найбільше в ньому любила. Те, що вони обов’язково зробили б разом, якби їм випала нагода.

— А діти?

— Пішли назад у гараж. Я знайшов пакет з маршмелоу. Смажити будуть, я так думаю.

— Думаєш, це... безпечно? Смажити маршмелоу там, на вогні?

— Ну, враховуючи все, через що вони пройшли, сумніваюся, що є сенс боятися підсмажених зефірок. У найгіршому разі пообпікають собі роти.

— Я про те, що вони можуть побачити у вогні.

— О, — на мить він стиснув губи. — Не думаю, що вона отак просто їм явиться. Та й до того ж, можливо, Сара захоче їх побачити. Ми не єдині, хто тужить за втраченим. Не єдині, кого огортає смуток.

Вона пробігла пальцями по його руці, а тоді стиснула долоню.

— Я таким сп’янілим від Блискоту ще не був... ну, я взагалі до Блискоту не долучався ось уже півроку, — він зітхнув. — Якось не було потреби в захисних перевагах злагоди і єднання, оскільки я навчився говорити зі спорою напряму. Вже й забув, як це приємно. Навіть коли ділишся чимось болісним, все одно це хороший біль.

Та чи справді вони ділилися думками й спогадами? Щодо цього Гарпер певності не мала. Діти у таборі Віндем були переконані, що спора — це своєрідна мережа, такий собі колективний інтелект, який ти носиш із собою на шкірі, органічна система, до якої може приєднатися будь-який інфікований. Без сумніву, луска могла передавати певні думки та почуття. Утім, знову ж таки, отримуючи кайф від Блискоту, людина схильна була дофантазовувати. Дарунок телепатії мав свою привабливість, але, на думку Гарпер, вистачало й уяви.