Але спочатку слід витягти Тедді з басейну.

— Ну ж бо, Ведмежатку. Треба помитися.

Ми беремо рушники й ідемо до кабінки літнього душу. Біля кабінки є маленька лавочка, і Керолайн уже поклала там піжамку Тедді в пожежних машинках і чисту білизну. Я простягаю руку в кабінку, вмикаю воду й регулюю кранами її температуру, щоб була тепла. Потім Тедді заходить усередину й замикає двері, а я стою назовні, тримаючи його рушник. Мокрі купальні плавки Тедді ляскають об бетонну підлогу, а потім його маленькі ніжки виштовхують їх до мене. Я скручую поліефірну тканину в руках, витискаючи з неї всю воду. Потім кидаю погляд на подвір’я будинку Міці. На кухні горить світло — детектив Бріґґс повернулась на місце злочину. Вона ходить по двору з якоюсь металевою палицею, тикає нею в землю, щось вимірює. Я вітально махаю їй рукою, і жінка підходить.

— Меллорі Квінн, — каже вона. — Я чула, що ви завтра залишаєте Спрінґ-Брук.

— Якось не склалося.

— Так само каже й Керолайн. Хоча мене трохи здивувало, що ви про це не згадували.

— Просто не прийшлось до слова.

Детектив чекає, чи не скажу я ще чогось, але що вона хоче від мене почути? Пишатися звільненням наче не випадає. Намагаюся змінити тему.

— Я щойно розмовляла з онуком Енні Барретт. Чоловіком на ім’я Кертіс Кемпбел, який живе в Акроні, штат Огайо. То він стверджує, що його бабуся Енні прожила аж до вісімдесяти одного року.

Бріґґс усміхається.

— Я ж вам казала, що вся та історія шита білими нитками. Мій дід виріс із Віллі. Вони часто разом рибалили.

Нас перебиває Тедді, гукаючи з кабінки душу:

— Гей, Меллорі!

— Я тут, дружочку.

У його голосі чується паніка.

— На милі сидить жук.

— Який жук?

— Великий. Тисячоніжка.

— Бризни на нього водичкою.

— Я не можу, треба, щоб ти це зробила.

Він відмикає двері й відступає в дальній куток кабінки, даючи мені дорогу. Я простягаю руку до бруска мила Dove, очікуючи побачити якусь гидку слизьку лусочницю, але там нічого немає.

— Де він?

Тедді хитає головою, і я здогадуюсь, що жук був просто хитрістю, приводом змусити мене відчинити двері.

Він пошепки запитує:

— Нас арештовують?

— Хто?

— Ота тітка з поліції. Вона на нас сердиться?

Я збентежено дивлюсь на Тедді. Що за безглузда розмова?

— Ні, дружочку, все добре. Ніхто нікого не арештовує. Просто домивайся, гаразд?

Я зачиняю двері, і він замикає їх за мною.

Детектив Бріґґс досі чекає.

— Усе гаразд?

— Він у порядку.

— Я маю на увазі вас, Меллорі. У вас такий вигляд, ніби ви щойно побачили привида.

Опускаюся на стілець, намагаючись укоськати рій думок у голові, і кажу, що й досі не можу оговтатись від телефонної розмови.

— Я переконала себе, що Енні Барретт убили. Просто не можу повірити, що люди розповсюджують цю історію вже сімдесят років.

— Що тут скажеш, правда погано впливає на Спрінґ-­Брук. Якби місто було трохи толерантнішим, можливо, Віллі й Енні могли б тут залишитися. Може, й Джорджеві не свербіли б руки розігрувати цю кримінальну комедію. — Бріґґс сміється. — Знаєте, в моєму відділі все ще є хлопці, які вірять, що вбивство справді було. Я розповідаю їм правду, а вони сприймають це так, ніби я хочу підняти якийсь заколот — темношкіра жінка-полісмен розпалює расову ворожнечу. — Вона знизує плечима. — Хай там як, а я не хочу вас надовго затримувати. У мене просто є одне невеличке запитання. Ми знайшли мобільний телефон Міці на кухні. Акумулятор розрядився, але завдяки зарядному пристрою він знову запрацював. Схоже, жінка саме збиралась відправити вам повідомлення. Для мене воно не має жодного сенсу, але, може, для вас це щось значить. — Вона дивиться у свій блокнот, мружачись поверх окулярів для читання. — Ось що тут написано: «Нам треба поговорити. Раніше я помилялась. Аня — це не ім’я, це…» — Бріґґс зупиняється і дивиться на мене. — Оце й усе, що там було. Ці слова щось означають для вас?

— Ні.

— А як щодо Ані? Може, це одруківка?

Я киваю в бік душової кабінки:

— Аня — це ім’я невидимої подруги Тедді.

— Невидимої подруги?

— Йому п’ять років. У нього жива уява.

— Я знаю, що вона несправжня, — гукає він. — Я знаю, що вона просто вигадка.

Бріґґс нахмурює брови, спантеличена цим загадковим повідомленням. Потім перегортає кілька сторінок у записнику.

— Вчора я розмовляла з Керолайн Максвелл, і вона сказала, що чула, як Міці з кимось сперечалась увечері в четвер. Вона бачила, як Міці вийшла з дому в нічній сорочці близько двадцять другої тридцять. Ви часом нічого не чули?

— Ні, але мене тут і не було. Я гостювала в Адріана. За три квартали звідси. Його батьки влаштували вечірку. — Згадую, що о двадцять другій тридцять сиділа в саду Квіткового палацу, марнуючи час на «Вибрані твори Енн К. Барретт». — А судовий медик знає, як саме померла Міці?

Бріґґс притишує голос, щоб не чув Тедді.

— На жаль, схоже, що це пов’язано з наркотиками. Гостре враження легень через передозування. Приблизно в четвер уночі або в п’ятницю рано-вранці. Але не викладайте це у фейсбук. Потримайте в секреті кілька днів.

— Це був героїн?

Вона здивована:

— Звідки ви знаєте?

— Просто здогад. Я дещо помітила в її будинку. По всій вітальні валялись ковпачки від голок.

— Що ж, ваш здогад правильний, — каже Бріґґс. — Ви не знаєте про літніх людей, які вживають важкі наркотики, але лікарні Філадельфії бачать їх щотижня. Це більш поширено, ніж може здатися. Можливо, її відвідувач був дилером. Може, вони посварилися. Ми все ще намагаємось відновити повну картину того, що сталося. — Детектив пропонує мені ще одну візитівку, але я кажу, що маю першу. — Якщо ви щось згадаєте, зателефонуйте мені, гаразд?

Після того як Бріґґс іде, Тедді, бездоганно чистий і вдягнутий у свою піжамку з пожежними машинками, відчиняє двері з душової кабінки. Я обіймаю його і кажу, що прийду вранці, щоб попрощатися. Потім заводжу малого у дворик і відправляю в будинок.

Мені вистачає витримки, щоб повернутись у котедж і замкнути двері. Потім падаю на ліжко й зариваюсь обличчям у подушку. За останні тридцять хвилин сталося стільки сенсаційних одкровень, що я просто не можу їх усвідомити. Це занадто приголомшливо. Тепер шматочки головоломки розсипались і перемішалися ще більше.

Але одне я знаю точно.

Максвелли мені брехали.

26

26

Я чекаю, поки зовсім стемніє, щоб Тедді точно вже спав, і аж тоді йду в будинок поговорити з Тедом і Керолайн. Вони сидять у барлозі в оточенні всіх моїх божевільних замальовок темних лісів, загублених дітей і крилатих ангелів. У кутку кімнати лежить захисна плівка й різне причандалля для фарбування — малярні валики, суха штукатурка, два відра білої фарби для стін Benjamin Moore Atrium White. Схоже, вранці, як тільки Рассел мене забере, вони заходяться все це зафарбовувати.

Керолайн попиває вино з келиха, під рукою в неї пляшка мерло Kendall-Jackson. Тед тримає кухоль гарячого чаю, старанно дме на його поверхню, а з колонки Alexa тим часом долинає якась радіостанція яхт-року. Схоже, вони раді мене бачити.

— Ми сподівались, що ти зайдеш, — каже Керолайн. — Ти все спакувала?

— Майже.

Тед простягає мені свій кухоль, пропонуючи понюхати.

— Я щойно скип’ятив трохи води для чаю з гінкго-­білоби. Налити тобі?

— Ні, дякую.

— Думаю, тобі сподобається, Меллорі. Він корисний при запаленні. Після довгого тренування. Ось я тобі принесу.

Вибору не лишається.

Він кидається на кухню, і я можу заприсягнутися, що бачу в очах Керолайн проблиск роздратування. Однак вона лише запитує:

— Сподіваюсь, тобі сподобалася вечеря?

— Так, це було неймовірно. Дякую.

— Чудово, що ми змогли влаштувати тобі гідні проводи. І я вважаю, що це було корисно для Тедді. Щоб дати йому відчуття завершеності. Для дітей це важливо.

Западає ніякова пауза. У мене готові запитання, які треба поставити, але я хочу дочекатися повернення Теда, щоб побачити реакцію кожного з них. Ковзаю поглядом по кімнаті, й очі зупиняються на двох малюнках, які я раніше чомусь прогледіла, — маленькі й майже біля підлоги. Не дивно, що ми з Адріаном їх пропустили. Малюнки розташовані біля електричної розетки, а один зовсім оточує розетку, ніби електрика виривається з неї і стає елементом сюжету. Ангел користується якоюсь чарівною паличкою — притискає її до грудей Ані, оточує її енергетичним полем і паралізує.

— Це електрошокер Vipertek?

Керолайн усміхається, визираючи з-за келиха вина.

— Вибач?

— На цих малюнках. Я не помітила їх у п’ятницю. Хіба її паличка не схожа на ваш Viper?

Керолайн бере пляшку й наливає в келих вина по самі вінця.

— Якщо ми почнемо інтерпретувати всі символи на цих малюнках, то нам і ночі не вистачить.

Але я знаю, що ці малюнки — не символи. Вони — частина послідовності, вони — забраклі елементи головоломки. Адріан мав рацію щодо таємничих чорних карлючок: Аня каже нам, що вона закінчила. Більше малюнків немає. У нас уже є все, що потрібно.

Тед повертається менше ніж за хвилину з паруючим кухлем сірої рідини. Вона схожа на воду, в якій полоскали ганчірку для підлоги, і смердить, як зоомагазин. Я беру підставку й прилаштовую кухоль на журнальному столику.

— Його не треба заварювати, — пояснює Тед. — Можна пити, коли трохи охолоне.