Стаю навшпиньки й цілую його.
— На добраніч.
— Удачі, — каже він.
Я лягаю в ліжко, вкриваюсь простирадлом, а Адріан вмощується на стільці в дальньому кінці котеджу. За шумом стельового вентилятора й сюрчанням галасливих цвіркунів я майже не помічаю присутності хлопця. Повертаюсь на бік обличчям до стіни. Після двох довгих і виснажливих днів розумію, що проблем із засинанням не буде. Щойно торкаюсь головою подушки, одразу відчуваю, як усе моє напруження спадає; відчуваю, як розслаблюються мої м’язи, як тіло м’якшає. І хоч Адріан усього за кілька кроків, уперше за багато ночей у мене немає відчуття, ніби за мною хтось стежить.
Пам’ятаю тільки один із моїх снів. Я в Зачарованому лісі, лежу на добре втоптаній стежці й дивлюся вгору на чорне нічне небо. Ноги підняті над землею. Якась тьмяна постать тягне мене за кісточки, волочить тіло по підстилці із сухого листя. Мої руки підняті над головою. Відчуваю, як пальці чіпляються за каміння й коріння, але не можу вхопитися за них; я немов паралізована й не можу зупинити того, що відбувається.
А потім дивлюся вгору з дна якоїсь ями; таке враження, ніби я впала на дно колодязя. Моє тіло скручене в крендель. Ліва рука затиснута під спиною, а ноги широко розставлені. Я знаю, що повинно боліти більше, ніж насправді, але якимось чином одночасно перебуваю у своєму тілі й поза ним. Високо наді мною в яму заглядає якийсь чоловік. Щось маленьке й м’яке вдаряє в груди. Воно відскакує вбік, і я бачу, що це дитяча іграшка — плюшевий кролик. За ним падає плюшевий ведмедик і маленький пластмасовий м’ячик.
— Мені шкода, — каже той чоловік, і голос звучить глухо, ніби він говорить під водою. — Мені дуже, дуже шкода.
Потім мене по обличчю б’є грудка землі. Я чую, як лопата з тихим шурхотом встромляється в купу землі, і на мене знову падає земля й каміння. Чую, як бурчить той чоловік; відчуваю, як на груди тисне вага, як вона все більше притискає моє тіло, а потім я вже нічого не бачу. Суцільна темрява.
Потім намагаюсь розплющити очі — і знову опиняюсь у своєму котеджі. Світло вимкнене, а маленький годинник на нічному столику показує 3:03. Я лежу в ліжку, стискаючи олівець зі зламаним грифелем. Навіть у темряві бачу, що мої кухонні стільці порожні. Припускаю, що Адріан утомився чекати, поки щось станеться, і пішов додому.
Я встаю, щоб переконатись що двері зачинені. Відкидаю простирадла й звішую ноги з ліжка, і тільки тоді бачу, що голий до пояса Адріан спить на підлозі, лежачи паралельно до мого ліжка й поклавши голову на зігнутий лікоть і скручену жужмом сорочку.
Простягаю руку й обережно трясу його за плече.
— Гей.
Він миттєво сідає.
— Що сталось?
— Це спрацювало? Я щось намалювала?
— Ну, і так, і ні.
Він вмикає маленьку лампу, потім розгортає блокнот для малювання й показує першу сторінку. Вона майже вся вкрита карлючками. Поверхня сторінки всуціль замальована грифелем. Лишились тільки дві маленькі білі плямки — два місця, де кінчик олівця проштрикнув папір, і там видніється тепер наступна чиста сторінка.
— Якраз минула перша ночі, — розповідає Адріан. — Ти спала десь близько години. Я вже збирався здатися й теж лягати. Тож вимкнув світло й ліг на підлогу. І тоді почув, як ти повернулась і потяглась по блокнот. Ти навіть не сіла. Малювала це, лежачи в темряві.
— Це й на малюнок не схоже.
— Може, Аня каже нам, що вона закінчила. Більше малюнків немає. У нас уже є все, що потрібно.
Але цього не може бути. Чогось іще не вистачає, я в цьому впевнена.
— Мені приснилось, що я на дні ями. Якийсь чоловік сипав на мене землю лопатою. Можливо, це малюнок тієї землі.
— Можливо, але яка нам з того користь? Про що ми можемо дізнатися з малюнка землі?
Встаю, щоб дістати решту малюнків. Я хочу розкласти їх на підлозі й подивитися, як оці чорні густі карлючки впишуться в послідовність. Адріан благає мене трохи поспати.
— Тобі треба відпочити, Меллорі. Завтра наш останній шанс усе це з’ясувати. Просто лягай спати.
Адріан знову жмакає свою футболку й формує з неї найсумнішу подушку у світі, а потім вкладається спати на тверду дерев’яну підлогу. Він заплющує очі, а я перестаю думати про Аню, уздрівши його торс. Юнак засмаглий і підтягнутий — природний результат фізичної праці на свіжому повітрі впродовж усього літа. Мабуть, об його пружний живіт дуже зручно було б кидати монетки, граючи в пристінок. Адріан добрий і співчутливий, а таку статуру, як у нього, рідко побачиш у сучасних чоловіків. І я, як остання дурепа, змушую його спати на підлозі.
Адріан розплющує очі й бачить, що я досі на нього дивлюся.
— Ти б не могла вимкнути світло?
Простягаю руку, легенько проводжу пальцями по його грудях і беру за руку.
— Авжеж, — відповідаю. — Але спочатку я хочу, щоб ти піднявся сюди.
25
25
Я прокидаюсь від запаху масла й кориці. Адріан, уже одягнений, метушиться на кухні. Він знайшов у моїй комірчині зелені яблука і тепер стоїть над плитою, перевертаючи лопаткою щось схоже на млинець. Дивлюсь на годинник: зараз лише сьома тридцять ранку.
— Чому ти не спиш?
— Я їду в Акрон. Зустрітися з Долорес Кемпбел. Якщо вирушу зараз, то ґуґл каже, що буду там десь о другій.
— Це марнування часу. Ти збираєшся подолати чотириста миль, щоб зустрітись із жінкою, яка не впізнає власну медсестру.
— Це наша остання зачіпка. Можна, я візьму малюнки й книжку з бібліотеки? Я їй покажу їх, подивимось, чи викличуть вони якусь реакцію.
— Не викличуть.
— Можливо, ти маєш рацію. Але я все одно спробую.
Він так рішуче налаштований, аж я відчуваю, що зобов’язана поїхати разом із ним, але ж маю провести день із Тедді.
— Я мушу залишитися тут. Вони організовують для мене вечірку.
— Сам упораюсь. Я саме завантажив нову аудіокнижку, «Спадкоємець джедаїв». Мені її якраз вистачить до Акрона й назад.
Він приносить кухоль чаю і тарілку яблучних млинців із корицею та заохочує мене сісти в ліжку.
— А тепер подивимось, що ти про них скажеш. Це рецепт мого батька.
Я сідаю і відкушую шматочок: так, вони справді чудові — солодкі, терпкі, маслянисті й дуже смачні, навіть кращі за чуррос.
— Вони неймовірні.
Він нахиляється й цілує мене.
— Там на плиті є ще. Я зателефоную тобі з дороги й розповім, про що дізнаюся.
Мені трохи сумно, що він їде. Муситиму вбити цілий день до початку вечірки о третій. Але відчуваю, що Адріана неможливо відмовити від поїздки, що він зубами вхопиться за будь-яку зачіпку, щоб мені не довелось їхати зі Спрінґ-Брука.
Проводжу ранок, пакуючи свої речі. Це не займає багато часу. Шість тижнів тому я приїхала в Спрінґ-Брук із секондхендівською валізою і купкою одягу. Тепер, завдяки щедрості Керолайн, мій гардероб значно побільшав, але обновки скласти нікуди. Тому я дуже ретельно згортаю сукні по п’ятсот доларів кожна й кладу їх у сорокалітровий пластиковий мішок для сміття — те, що мої подруги в «Тихій гавані» охрестили «валізою тверезого способу життя».
Потім взуваю кросівки й виходжу на останню пробіжку околицями. Намагаюсь не думати про те, як сильно я сумуватиму за Спрінґ-Бруком — за всіма цими маленькими магазинчиками й ресторанчиками, розкішно прикрашеними будинками, чудовими газонами й садами. Я була в квартирі Рассела в Норрістауні — його район і близько не нагадує цей. Рассел живе на десятому поверсі багатоповерхового будинку поряд з офісним парком і центром виконання замовлень
Мабуть, вечірка біля басейну — це такий красивий жест. Керолайн розвішує кілька гірлянд навколо заднього дворика, а потів вони з Тедді напинають саморобний банер із написом: «Дякуємо, Меллорі». Тед і Керолайн чудово вдають, що мене не звільняли. Ми всі поводимось так, ніби я йду за власним бажанням, і це трохи знижує рівень ніяковості. Керолайн хазяйнує на кухні, готуючи їжу, а я плаваю в басейні разом із Тедом і Тедді. Ми втрьох влаштовуємо жартівливі перегони, в яких Тедді постійно примудряється перемагати. Я цікавлюсь вголос, чи не потрібна Керолайн якась допомога — може б, їй хотілося трохи поплавати, — і раптом розумію, що ніколи не бачила її в басейні.
— У неї від води сверблячка, — каже Тедді.
— Хлор, — пояснює Тед. — Я пробував відрегулювати баланс
О четвертій я все ще не отримую звісток від Адріана. Уже збираюсь відправити йому повідомлення, коли з дворика гукає Керолайн, що вечеря готова. Вона поставила на стіл глеки з крижаною водою і свіжовичавленим лимонадом, а ще цілу гору здорової їжі — смажені на грилі креветки на шпажках, салат із цитрусових з морепродуктами і тарілки зі свіжоприготованими на пару кабачками, шпинатом і кукурудзою в качанах. Очевидно, що вона доклала чимало турботи й зусиль до всього цього, і я відчуваю, що Керолайн почувається винною за те, що звільнила мене. Починаю роздумувати над тим, чи не перегляне вона моє майбутнє. Можливо, в мене ще є шанс залишитись. Тедді жваво розповідає, як він провів цілий день на пляжі й у парку розваг. Він детально розказує мені про кімнату сміху, про автодром, про краба в океані, який щипав його за маленькі пальчики. Його батьки теж навперебій діляться своїми історіями, і здається, що ми ведемо пречудову сімейну розмову, а все немов знову стало так, як було раніше.