Адріан розводить руками.

— Чому вона просто не пояснить нам усе? Кинь ти ті дурні малюнки, користуйся словами. «Так і так, мене звуть Румпельштільцхен. Мене вбив ерцгерцог». Чи хто там. Навіщо така таємничість?

Він просто дратується, але ж і в мене самої постійно крутилося в голові це запитання: чому Аня така таємнича? Замість того щоб використовувати Тедді для малювання картинок, чому не скористатися словами? Чому не написати листа? Хіба що… я пригадую всі оті односторонні розмови, які підслуховувала в спальні Тедді, всі оті перепитування й угадування, в які він грався впродовж тихої години.

— Тедді казав, що Аня смішно говорить. Він казав, що її важко зрозуміти. А що як вона не розмовляє англійською?

Адріан уже готовий відкинути цю ідею, однак дістає бібліотечну книжку «Вибрані твори Енн К. Барретт».

— Гаразд, трохи поміркуймо. Ми знаємо, що Енні приїхала з Європи після Другої світової війни. Можливо, вона не говорить англійською. Можливо, Барретт — це навіть несправжнє її ім’я. Можливо, це вестернізована версія чогось штибу Баришников, одне з тих довгих язиколомних східноєвропейських прізвищ. І сім’я змінила його, просто щоб не виділятися.

— Саме так, — я схиляюся до цієї версії. — Джордж писав, що вже давно жив у Сполучених Штатах. Він уже асимілювався. Він і диякон у церкві, і член міської ради. Аж раптом у Спрінґ-Брук із Богемії приїжджає його двоюрідна сестра. Вона — нагадування того, звідки він родом, тож чоловік її соромиться. Його лист у книжці дуже поблажливий, він постійно наголошує на її незначних досягненнях та легковажності.

Адріан клацає пальцями.

— Ось і пояснення про спіритичну дошку! Ти казала, що її відповіді були якоюсь тарабарщиною! Ти ще назвала їх кашею з літер. А що як вона писала іншою мовою?

Я пригадую той спіритичний сеанс — відчуття, що мене поховали в котеджі, як у склепі; тремтіння планшетки під кінчиками моїх пальців.

Я знала, що ми були не самі.

Я знала, що хтось рухав моєю рукою і дуже точно вибирав кожну літеру.

— Міці все записала, — кажу йому.

Ми йдемо через задній двір до будинку Міці. Я стукаю кісточками пальців у вхідні двері, але ніхто не відповідає. Тоді оминаємо будинок і підходимо до задніх дверей, як роблять її клієнти. Задні двері відчинені, й крізь сітчасту раму нам видно кухню, стіл із покриттям Formica, де Міці пригощала мене кавою. Я стукаю в сітчасту раму, а на мене, виляючи хвостом, дивиться годинник Kit-Cat Klock. Чую, що всередині працює телевізор, іде якийсь рекламний ролик про пам’ятні золоті долари:

— Ці монети високо цінуються колекціонерами й гарантовано зберігають свою вартість…

Я вигукую ім’я Міці, але мені навряд чи вдасться перекричати рекламу.

Адріан береться за ручку дверей, і ті виявляються відчиненими.

— Що ти думаєш?

— Я думаю, що Міці параноїчка і що в неї є пістолет. І якщо ми зненацька підкрадемося, то є шанс, що вона позносить нам голови.

— Але є також шанс, що з нею щось сталося. Може, посковзнулась у душі. Якщо літня людина не підходить до дверей, то треба з’ясувати чому.

Я знову стукаю, але відповіді так само немає.

— Прийдімо пізніше.

Але Адріан наполягає на тому, щоб відчинити двері й покликати її:

— Міці, з вами все гаразд?

Він заходить усередину — і що мені лишається робити? Уже повернуло на четверту годину, а день минає швидко. Якщо в Міці є інформація, яка може нам допомогти, то вона потрібна нам якомога швидше. Залишаю двері відчиненими й іду за хлопцем у будинок.

На кухні сморід. Запах такий, ніби давно не виносили сміття, а може, то смердить брудний посуд у раковині. На плиті стоїть сковорідка із застиглим свинячим жиром. Його поверхня помережана слідами маленьких лапок, і я не хочу думати про всіх тих шкідників, які живуть за стінами.

Іду за Адріаном у вітальню. Телевізор налаштований на канал Fox News, і ведучі сперечаються з гостем про останні загрози американській безпеці. Вони репетують, перекрикують одне одного, тож я хапаю пульт і вимикаю звук.

— Міці? Це Меллорі. Ви мене чуєте?

Усе ще немає відповіді.

— Може, вона ненадовго вийшла, — каже Адріан.

І залишила двері відчиненими? Тільки не Міці. Іду вглиб будинку й перевіряю ванну кімнату — нічого. Нарешті підходжу до дверей спальні Міці. Кілька разів стукаю, називаючи її ім’я, і врешті відчиняю.

У спальні штори запнуті, ліжко не застелене, на підлозі — розкиданий одяг. Повітря кисле й сперте, і я боюсь до чогось доторкатися. Двері вдаряються об плетений кошик для сміття, той перекидає миску, вона падає на бік і з неї вивалюються пожмакані серветки.

— Щось є? — запитує Адріан.

Я стаю на коліна і про всяк випадок зазираю під ліжко.

Брудна білизна є, Міці немає.

— Її тут нема.

Коли я підводжусь, на очі потрапляє стільниця тумбочки Міці. Крім лампи й телефона, бачу жменю ватяних кульок, пляшечку спирту й шматок латексного джгута.

— Що це? — запитує Адріан.

— Не знаю. Мабуть, нічого. Нам треба йти.

Ми повертаємось у вітальню, і Адріан знаходить на дивані блокнот, запханий під важку спіритичну дошку.

— Це він, — кажу йому.

Гортаю списки покупок і справ і добираюсь до останньої використаної сторінки — її записів під час сеансу. Вириваю з блокнота цей листок і показую Адріанові.

У школі я вивчала іспанську мову, а ще в мене були друзі, які студіювали французьку й китайську, але ці слова не схожі на жодну мову, з якою я стикалась.

— Ім’я Аня звучить по-російськи, — каже Адріан. — Але я впевнений, що це не російська мова.

Дістаю телефон і ґуґлю IGENXO, просто щоб переконатись — і це, мабуть, уперше я ґуґлю фразу, яка не дає жодного результату.

— Якщо ґуґл цього не знає, значить, це точно не слово.

— Може, якась криптограма, — припускає Адріан. — Одна з тих головоломок, де кожна літера замінюється іншою буквою.

— Ми щойно вирішили, що вона не володіє англійською мовою, — нагадую йому. — Невже ти справді думаєш, що вона вигадує головоломки?

— Вони не складні, якщо знаєш усі хитрощі. Дай мені хвилинку.

Він бере олівець і сідає на диван Міці, рішуче налаштований зламати код.

А я ходжу по вітальні, намагаючись зрозуміти, чому Міці пішла з дому, не вимкнувши телевізор і залишивши двері відчиненими, коли це під моєю кросівкою щось хрускає. Звук такий, ніби я наступила на жука, на якусь маленьку комаху з твердим крихким панцирем. Піднімаю ногу й бачу, що насправді це тонка пластикова трубка, помаранчева й циліндрична, завдовжки вісім сантиметрів.

Я піднімаю її з підлоги, і Адріан відривається від роботи:

— Що це?

— Ковпачок від голки для підшкірних ін’єкцій. Схоже, вона сама собі робила уколи. Сподіваюсь, інсуліном, але ми говоримо про Міці, тому хтозна.

Тиняюсь по кімнаті й знаходжу ще три ковпачки — на книжковій полиці, у кошику для сміття й на підвіконні. Якщо врахувати гумовий джгут, то я впевнена, що діабет можна виключити.

— Ти вже закінчив?

Заглядаю в записи Адріана, але не схоже, що він на шляху до успіху.

— Щось важкувато, — визнає він. — Зазвичай шукаєш літеру, яка вживається найчастіше, і замінюєш її на літеру E. Тут маємо чотири літери X, але коли я замінюю їх на E, то це не допомагає.

Думаю, що він марнує час. Якщо я маю рацію стосовно мовного бар’єру Ані — а я впевнена, що так воно і є, — то спілкування англійською вже саме собою було б для неї важким завданням. Вона б не стала ще щось шифрувати. Вона хоче полегшити нам роботу, а не заплутати. Хоче максимально спростити своє послання.

— Дай мені ще хвилинку, — просить він.

І тут хтось стукає в задні двері.

— Алло! Є хто вдома?

Голос чоловічий, незнайомий.

Може, це прийшов хтось із клієнтів Міці, щоб зчитали його енергію?

Адріан засовує аркуш паперу в кишеню, і, коли ми заходимо на кухню, я бачу біля задніх дверей чоловіка у формі полісмена.

— Я вимагаю, щоб ви вийшли надвір.

23

23

Полісмен молодий — не більше двадцяти п’яти — з короткою стрижкою, темними сонцезахисними окулярами й здоровенними ручиськами, вкритими татуюванням. Між його зап’ястями й рукавами сорочки не видно й сантиметра голої шкіри — усе всуціль укрито зірками й смугами, білоголовими орланами й цитатами з Конституції.

— Ми хотіли дізнатися, чи все гаразд із Міці, — пояснює Адріан. — У неї були відчинені двері, але її тут немає.

— І що? Ви просто взяли й зайшли в дім? Вирішили пошукати всередині? — Він насмішкувато пропонує цю версію як безглузду, хоча саме так усе й відбувалось. — Я хочу, щоб ви відчинили двері й повільно вийшли надвір, ясно?

У кінці двору я бачу ще двох полісменів, які тягнуть довгі смуги жовтої стрічки від дерева до дерева. Далі, у глибині лісу, помічаю метушню спалахів світла, куртки зі світловідбивними поверхнями.

Чую, як чоловіки перегукуються про свої знахідки.

— Що відбувається? — запитує Адріан.

— Руки на стіну, — командує полісмен.

— Ви серйозно?

Адріан шокований, схоже, його ще ніколи не обшукували.

— Просто зроби це, — кажу йому.

— Це якась дурня, Меллорі. На тобі спортивні шорти! Ти не ховаєш там зброї.

Однак сама лише згадка слова «зброя», схоже, загострює протистояння. Ось уже двоє полісменів зі стурбованими обличчями йдуть до нас, несучи жовту стрічку. Я просто виконую інструкції і роблю те, що наказано. Притискаю долоні до цегляної стіни, опускаю голову й дивлюся на траву, поки полісмен плескає мене руками по талії. Адріан неохоче стає поруч зі мною і кладе долоні на стіну.