Я бажаю їй чудово розважитися й не турбуватися про мене — і кладу слухавку. Потім переповідаю розмову Адріанові, особливо частину про таємничого нічного відвідувача Міці. З його реакції я розумію, що ми дійшли однакового висновку, але надто нервуємось, щоб сказати це вголос.
— Ти думаєш, що це була Аня?
— Міці б ніколи не приймала клієнта в нічній сорочці. Без прикрас. Вона дуже чванилась своєю зовнішністю.
Адріан дивиться на всіх тих полісменів і медиків, котрі все ще метушаться в лісі.
— То що сталося, як ти вважаєш?
— Поняття не маю. Я завжди запевняла себе, що Аня сумирна — такий собі доброзичливий дух, — але це лише припущення. Усе, що я знаю, — це те, що її жорстоко вбили. Хтось тяг її тіло через ліс і вкинув у яму. Може, вона розізлилась і хоче мститися всім жителям Спрінґ-Брука. І Міці перша трапилась їй під руку.
— Гаразд, але чому зараз? Міці прожила тут сімдесят років. Чому Аня чекала стільки часу, щоб розлютитися?
Це справедливе запитання. І в мене немає жодної відповіді. Адріан покусує кінчик олівця і знову повертається до мішанини літер, наче вони мають відповіді на всі наші запитання. Метушня в сусідньому будинку потроху вщухає. Пожежники поїхали, сусіди розійшлись. Залишилось кілька полісменів. І наостанок вони заклеюють задні двері двома довгими смугами жовтої обмежувальної стрічки. Вони перетинаються посередині, утворюючи гігантський Х, немов бар’єр між будинком і зовнішнім світом.
Потім мій погляд падає на нотатки Міці, і раптом рішення стає очевидним.
— Ікси, — кажу я Адріану. — Вони не ікси.
— Про що ти говориш?
— Аня знала, що ми не володіємо її мовою. Тому вона ставила хрестики між словами. Як бар’єри. Це — пробіли, а не літери.
— Де?
Я беру в нього олівець і переписую літери, розташовуючи кожне слово на окремому рядку.
— Тепер
Адріан відкриває телефон і вводить перше слово в перекладач
— Допомогти квітці? — запитує Адріан. — Що це значить?
— Не знаю. — Я пригадую малюнки, які витягла зі сміттєвого кошика, чи не було там часом сторінки з якимись квітами. — Але це достеменно пояснює, чому вона використовує малюнки. Її рідна мова — угорська.
Адріан відкриває телефон і робить знімок.
— Ти маєш переслати цей текст Керолайн. Це — доказ того, що ти нічого не вигадуєш.
Заздрю його впевненості.
— Це нічого не доводить. Це купа літер, які будь-хто міг написати на папері. Вона звинуватить мене в тому, що я купила угорський словник.
Але Адріана це не зупиняє. Він раз за разом перечитує ці слова, наче сподівається знайти в них якийсь глибший, прихований сенс.
— Будь обережний, бережись злодія. Але хто цей злодій? Що він украв?
У цій головоломці так багато частинок, що в мене починає боліти голова. Здається, що ми намагаємось вставити квадратний кілочок у круглий отвір або шукаємо дуже просте рішення для дуже складної проблеми. Я так сильно намагаюся зосередитись і думати, що дуже дратуюсь, коли починає дзвонити телефон, збиваючи мене.
Але потім бачу ім’я на визначнику номера.
Будинок для літніх людей «Притулок для спочинку», місто Акрон, штат Огайо.
24
24
— Це Меллорі?
— Так.
— Привіт. Це Джелісса Белл із «Притулку для спочинку», Акрон. Ви телефонували вчора стосовно місіс Кемпбел.
— Так, справді. Я можу з нею поговорити?
— Знаєте, це складно зробити. Я можу передати слухавку місіс Кемпбел, але розмова у вас навряд чи вийде. У неї остання стадія деменції. Я п’ять років була її опікуном, і майже щоранку вона мене не впізнавала. Дуже сумніваюсь, що ця жінка зможе відповісти на ваші запитання.
— Мені потрібна лише загальна інформація. Ви часом не знаєте імені її матері?
— Вибачте, люба, не знаю. Але якби й знала, то не могла б вам цього сказати.
— А вона ніколи не згадувала про спадок? Про те, що отримала велику суму грошей від тітки Джин?
Жінка сміється.
— Ну, такого я вам
— Авжеж. Вибачте.
Схоже, вона чує розпач у моєму голосі, бо пропонує компроміс:
— Завтра у нас із полудня до четвертої — години відвідування. Якщо ви справді хочете поговорити з місіс Кемпбел, то можете прийти, і я вас познайомлю. Для наших пацієнтів відвідувачі корисні. Це підтримує активність мозку, змушує нейрони працювати. Просто не плекайте великих сподівань, гаразд?
Я дякую їй за витрачений на мене час і кладу слухавку. До Акрона звідси добрих шість годин, а в мене є лише ніч і завтрашній день, щоб переконати Максвеллів, що я кажу правду. Пояснюю все Адріану, і він погоджується, що не варто витрачати час на ризиковані плани.
Якщо рішення моєї проблеми існує, то доведеться шукати його просто тут, у Спрінґ-Бруці.
Увечері ми йдемо до міста в «Бістро» — маленький традиційний ресторанчик, де подають такі ж страви, як і в хорошій закусочній у Джерсі, однак тут є м’яке внутрішнє освітлення, справжній бар і джазове тріо, тож усе коштує вдвічі більше, ніж очікуєш. А потім, після вечері, безцільно гуляємо околицями, бо ніхто з нас не наважується побажати одне одному на добраніч. Адріан наполягає на тому, що приїде провідати мене в Норрістауні, і запевняє, що я можу проводити час в Спрінґ-Бруці, скільки мені заманеться. Але я знаю, що без роботи все буде по-іншому: я почуватимусь тут чужою, наче більше сюди не належу. Просто хочу, щоб знайшовся якийсь спосіб переконати Максвеллів, що я кажу правду.
Адріан бере мою руку й стискає її.
— Може, коли ми повернемось у котедж, там з’являться нові малюнки, — каже він. — Нові підказки, які допоможуть осмислити все це.
Але я думаю, що це малоймовірно, бо Тедді весь день на пляжі.
— Аня не може малювати сама, — нагадую. — Їй потрібні руки. Вона мусить працювати через медіума.
— То, може, ти на це зголосишся. Дай їй шанс закінчити цю послідовність.
— І як ти собі це уявляєш?
— Ми повертаємось у котедж, ти заплющуєш очі й пропонуєш їй узяти управління тобою на себе. Учора це спрацювало, так?
Від однієї згадки про той епізод у барлозі мене починають бити дрижаки.
— Це не те, що я хотіла б знову пережити.
— Я сяду поряд і потурбуюсь, щоб ти була в безпеці.
— Хочеш подивитись, як я сплю?
Він сміється.
— Ну, якщо так ставити запитання, то це звучить жахливо. Пропоную залишитись тут і переконатись, що з тобою все гаразд.
Така ідея мені не дуже подобається, але вже темніє, а вибору в мене немає. Схоже, Адріан переконаний, що в цій послідовності таки не вистачає одного чи кількох малюнків, і через те що Тедді немає цілий день, хтось має позичити свій час і руки, щоб Аня могла закінчити свою розповідь.
— А раптом я засну, а нічого не станеться?
— Можу почекати годину й вислизну за двері. Або, якщо хочеш, я б міг… — Він знизує плечима. — Я б міг залишитись до ранку.
— Я не хочу спати з тобою цієї ночі. Це надто рано.
— Розумію, Меллорі. Просто хочу допомогти. Я ляжу на підлозі.
— До того ж мені не можна залишати гостей на ніч. Це одне з правил поведінки.
— Але тебе вже майже звільнили, — нагадує мені Адріан. — Не думаю, що ми маємо й далі грати за їхніми правилами.
Зупиняємось біля аптеки
Коли приїжджаємо до котеджу, я відчуваю, що маю влаштувати Адріанові екскурсію всередині, і це займає всього три секунди.
— Тут чудово, — каже він.
— Знаю. Я сумуватиму за цим.
— Не втрачай надії. Я думаю, що цей план має всі шанси спрацювати.
Вмикаю музику, а потім ми ще добру годину розмовляємо, бо від того, що ми збираємось зробити, почуваємось якось ніяково. Якби я запросила Адріана переспати, то точно знала б, що робити. Але натомість ми плануємо зробити щось іще інтимніше й особистіше.
Близько опівночі я врешті набираюся сміливості лягати спати. Іду до ванної і переодягаюсь у м’які спортивні шорти і стару шкільну футболку
Виходжу з ванної і бачу, що Адріан уже приготував мені постіль. Усе світло вимкнене, крім маленької лампи біля ліжка. Блокнот для малювання й олівці лежать на нічному столику так, щоб я могла легко їх дістати, якщо охопить натхнення чи ще щось.
Адріан стоїть на кухні спиною до мене, дістаючи з холодильника бляшанку зельтерської. Він не помічає мене, аж поки я не стаю просто позаду.
— Думаю, я готова.
Він обертається й усміхається.
— На вигляд цілком готова.
— Сподіваюсь, тобі не дуже нудно.
Він показує мені свій телефон.
— У мене є гра