На десерт Керолайн приносить шоколадні лавові вулкани — мініатюрні бісквітні тістечка, наповнені липким теплим ганашем, увінчані кульками ванільного морозива. Вони приготовані настільки досконало, що коли я відкушую перший шматочок, то буквально задихаюсь.

Усі сміються з моєї реакції.

— Вибачте, — кажу я. — Але нічого смачнішого в житті не їла.

— О, це чудово, — промовляє Керолайн. — Я рада, що ми можемо завершити літо на цій високій ноті.

І тут я розумію, що нічого не змінилось.

@@@

Я пропоную допомогти з миттям посуду, але Тед і Керолайн наполягають на тому, що візьмуть прибирання на себе. Вони нагадують, що я — почесний гість, і заохочують погратися з Тедді. Тож ми з ним повертаємось до басейну й востаннє граємо в усі наші улюблені ігри: у «Вигнанця», у «Титанік» і в «Чарівника країни Оз». А потім довго лежимо поряд на плоту й просто дрейфуємо по басейну.

— А далеко до Норрістауна?

— Недалеко. Їхати менше години.

— Отож ти й далі зможеш приїжджати на вечірки біля басейну?

— Сподіваюсь, — кажу йому. — Я не впевнена.

Та, щиро кажучи, я сумніваюсь, що колись знову з ним побачуся. Тед і Керолайн без проблем знайдуть нову няню, і вона, звісно, буде гарненькою, розумною і чарівною. А Тедді весело проводитиме з нею час. Мене ж запам’ятають як химерну примітку в їхній сімейній історії — няньку, яка протрималась усього сім тижнів.

Але мене обсідають болючі думки: можу легко уявити, що через багато років, коли Тедді приведе університетську подругу додому на вечерю на День подяки, моє ім’я слугуватиме такою собі перчинкою-посміховиськом для підтримання розмови за столом. Мене згадають як божевільну няньку, яка обмалювала всі стіни й вірила, що уявна подруга Тедді була реальною особою.

Ми лежимо з ним на плоту й милуємось пречудовим заходом сонця. Хмари міняться всіма відтінками рожевого й лілового, і ми дивимось на небо немов на якийсь шедевр світового мистецтва в музеї.

— Але ми точно можемо бути друзями по листуванню, — обіцяю йому. — Ти надсилатимеш мені малюнки, а я писатиму тобі листи.

— Я б дуже цього хотів.

Він показує вгору на літак, який пливе у височіні за обрій, тягнучи за собою довгі смуги білої пари.

— А в Норрістаун можна долетіти літаком?

— Ні, друже, там немає аеропорту.

Він розчарований.

— Колись я полечу на літаку, — говорить він. — Тато каже, що великі літаки за годину пролітають п’ятсот миль.

Я сміюсь і нагадую Тедді, що він уже літав літаком.

— Коли ви прилетіли додому з Барселони.

Він хитає головою.

— Ми приїхали з Барселони машиною.

— Ні, то ви їхали в аеропорт. А потім сіли на літак. Ніхто не їздить машиною з Барселони до Нью-Джерсі.

— А ми зробили це. Ми їхали всю ніч.

— Це інший континент. На шляху — величезний океан.

— Там побудовано підводний тунель, — запевняє він. — Із супертовстими стінами для захисту від морських чудовиськ.

— Ти просто поводишся по-дурному зараз.

— Запитай мого тата, Меллорі! Це правда!

А потім я чую, як на опалубці басейну дзвонить мій телефон. Я увімкнула його на повну гучність, щоб не пропустити дзвінок від Адріана.

— Я зараз повернусь, — кажу до Тедді.

Перекидаюсь із плота у воду й пливу до стінки басейну, але не встигаю. Коли я дотягаюсь до телефону, виклик переходить у голосову пошту.

Я бачу, що Адріан надіслав мені фотографію. Це літня темношкіра жінка в тонкому червоному кардигані, яка сидить в інвалідному візку. Вона дивиться порожнім поглядом, але волосся в неї акуратно підстрижене. Вигляд має непоганий, схоже, за нею добре доглядають.

Потім надходить наступне фото — та сама жінка позує разом із темношкірим чоловіком років п’ятдесяти. Він обіймає жінку й спрямовує її увагу на камеру, щоб вона дивилася в об’єктив.

Адріан знову телефонує.

— Ти отримала мої фотографії?

— Хто ці люди?

— Це Долорес Джин Кемпбел і її син Кертіс. Дочка і внук Енні Барретт. Я оце провів із ними дві години. Кертіс щонеділі приїжджає провідати маму. А ми все неправильно зрозуміли.

Цього не може бути.

— Енні Барретт була темношкірою?

— Ні, але вона точно не угорка. Жінка народилась в Англії.

— Вона англійка?

— Її внук стоїть біля мене. Я дам слухавку Кертісу, і він сам тобі все розкаже, гаразд?

Тедді дивиться на мене з басейну, йому нудно, він хоче щоб я швидше повернулась і погралась із ним. Я самими губами вимовляю слова «п’ять хвилин», він вилазить на пліт і починає молотити по воді маленькими ніжками, пересуваючись разом із плотом по басейну.

— Привіт. Меллорі, це Кертіс. Ви справді живете в котеджі бабусі Енні?

— М-м-м… думаю, так.

— Спрінґ-Брук, Нью-Джерсі. За Гайденс-Ґлен, еге ж? Ваш друг Адріан показав мені кілька малюнків. Але вам не треба боятися, моя бабуся не переслідує вас.

Я зовсім розгубилась.

— Звідки ви знаєте?

— Ось що сталося. Вона переїхала в Спрінґ-Брук після Другої світової війни, так? Щоб жити у свого двоюрідного брата Джорджа. Вони мешкали на східному боці Гайденс-Ґлен, який тоді був дуже білим і заможним. А мій дідусь Віллі жив на західному боці Гайденс-Ґлен, у районі під назвою Корріган. У секторі для кольорових. Він качав газ у Texaco, а після роботи спускався до джерела, щоб зловити собі вечерю. Дідусь любив рибалити. Він щодня їв форель і окуня, якщо вони клювали. І ось він помічає симпатичну білу дівчину, яка ходить босоніж. І носить блокнот для малювання. Вона гукає до нього й вітається, а дідусь казав, що навіть глянути на неї боявся. Бо, знову ж таки, це 1948 рік, пам’ятаєте? Якщо ти темношкірий чоловік, а тобі усміхається біла жінка, ти відвертаєшся. Але бабуся Енні родом із Кресскомба, Велика Британія. Приморське місто, повне карибських мігрантів. Вона не боїться темношкірих людей. Вона щодня вітається з дідусем. Упродовж наступного року вони стають друзями, а невдовзі й більше, ніж друзями. Незабаром дідусь уже щоночі скрадається лісом, щоб зустрітися з бабусею в її котеджі. Ви розумієте, про що я?

— Думаю, так. — Кидаю погляд на басейн, щоб подивитися, як там Тедді. Він і досі дрейфує колами на плоту, і я почуваюсь винною, що залишаю його без уваги в цей останній день, але маю дослухати до кінця. — І що сталося?

— Так от, одного дня Енні приходить до двоюрідного брата Джорджа й каже, що вагітна. Тільки тоді вона не вживала такого слова. Імовірно, сказала, що «носить дитину під серцем». Розповідає Джорджеві, що батько дитини — Віллі і що вона збирається втекти з ним. Вони хотіли переїхати на Захід, в Огайо, й жити на сімейній фермі Віллі, де б ніхто їх не турбував. І Енні дуже вперта, так що Джордж розуміє, що не зможе її зупинити.

— То що ж сталося?

— Ну, Джордж, видно, розлютився. Він каже, що її дитина буде гріховною. Лякає її, що в очах Бога їхній зв’язок не вважатиметься шлюбом. Заявляє, що Енні для нього померла, а сім’я відмовиться визнавати її існування. Ну й чудово — відповідає вона, їй до них завжди було байдуже. Потім дівчина збирає свої речі й зникає. Через що Джордж опиняється в дуже скрутному становищі. Він-бо опора громади. Диякон у церкві. Тож не може сказати людям, що його двоюрідна сестра дременула з кольоровим чоловіком. Він радше помре, ніж дозволить правді вийти назовні. І тоді Джордж придумує історію. Він іде в м’ясний магазин і купує два відра свинячої крові. Тоді ще судова експертиза була не настільки розвинена, і кров була просто кров’ю. Розбризкує її по всій хатині, перекидає меблі, створюючи враження, що хтось пограбував будинок. Потім викликає поліцію. У місті провели облаву, протягли сіті через увесь струмок, але тіла так і не знайшли, бо тіла ніколи й не було. Бабуся називала це Великою втечею. Наступні шістдесят років вона провела на фермі біля Акрона. У 1949 році народила мою матір, Долорес, а в 1950-му — мого дядька, Тайлера. На момент смерті мала чотирьох онуків і трьох правнуків. Вона дожила до вісімдесяти одного року.

Кертіс розповідає цю історію впевнено й переконливо, але я й досі не можу в неї повірити.

— І ніхто так і не дізнався правди? Люди в Спрінґ-Бруці досі думають, що її вбили. Вона — місцеве страховисько. Діти кажуть, що вона бродить у лісі.

— Я думаю, що Спрінґ-Брук мало змінився з 1940-х ро­ків. Тоді він був заможним, а тепер, б’юсь об заклад, ви просто називаєте його «успішним». Різні слова про одне й те ж. Але якщо ви поїдете в Корріган, то знайдете чимало людей, які знають правду.

Пригадую розмову з детективом Бріґґс.

— Здається, я вже одну зустріла. Але я їй просто не повірила.

— Що ж, сподіваюсь, це вас заспокоїть, — каже Кертіс. — Мене чекає дружина в машині, тож мушу повернути вам вашого друга.

Я дякую Кертісу за витрачений час, і він передає слухавку Адріанові.

— Неймовірно, правда ж?

— То ми помилялись у всьому?

— Енні Барретт ніхто не вбивав. Вона — не наш привид, Меллорі. Усі ці малюнки надходили від когось іншого.

— Тедді! — Я піднімаю голову й бачу Керолайн Максвелл, яка стоїть на краю басейну й гукає сина. — Уже пізно, любий. Пора митися.

— Ще п’ять хвилинок! — просить він.

Я махаю Керолайн, показуючи, що потурбуюсь про нього.

— Мені треба йти, — кажу Адріанові. — Ти не хочеш зайти, коли повернешся додому? Це ж моя остання ніч.

— Якщо ти не проти почекати допізна. GPS каже, що я не повернусь до півночі.

— Я чекатиму. Їдь обережно.

Голова йде обертом. Таке враження, що я з розгону врізалась у цегляну стіну. Розумію, що провела останній тиждень, ідучи хибним шляхом, і тепер маю зібрати докупи й переосмислити все, що знаю про Аню.