— Я це зроблю, — пробурмотіла ігуменя. — Відпущення додає мені сміливості, і я це зроблю в ім’я любові і милосердя.

Я вдягнув рясу, чернець і ігуменя узяли ліхтарі і повели мене за собою.

Розділ X СМЕРТЬ ІЗАБЕЛЛИ ДЕ СИГУЕНСА

Розділ X

СМЕРТЬ ІЗАБЕЛЛИ ДЕ СИГУЕНСА

Ми мовчки йшли довгим коридором, і я бачив, як крізь заґратовані дверні віконця келій за нами стежать очі черниць, живцем похованих у своїх склепах. Чого ж дивуватися, що жінка не побоялася смерті, лише б вирватися з цієї темниці до життя і любові! І ось за такий “злочин” вона мала померти! Ні, воістину Бог не забуде лиходійств цих святенників!

У дальньому кінці коридору ми спустилися сходами і зупинилися біля важких, кованих залізом дверей. Чернець відімкнув їх своїм ключем, впустив нас і знову замкнув зсередини. Звідси починався інший коридор, а за ним ще одні двері, де було місце страти.

Це було низьке сире підземелля, зовнішню стіну якого омивала річка; у мертвій тиші я чув, як дзюрчить вода.

У дальньому кутку цього похмурого склепу, тьмяно освітленого смолоскипами, двоє в грубих чорних рясах із глухими ковпаками на головах мовчки перемішували вапняний розчин, від якого в затхлому повітрі клубочилася пара. Поруч лежали акуратні штабелі каміння, а навпроти виднілася вирубана в товщі стіни ніша, схожа на велику труну, поставлену вертикально. Навпроти ніші стояло важке крісло з каштанового дерева. У тій самій стіні я помітив ще дві такі самі ніші, закладені брусами такого ж каміння. На кожній виднілася викарбувана дата. Одна ніша була замурована понад сто років тому, друга — років сімдесят.

Коли ми ввійшли в підземелля, в ньому не було нікого, окрім двох ченців-каменярів, але невдовзі з другого коридору до нас долинули звуки ніжного і урочистого співу. Двері прочинилися, ченці припинили роботу і відійшли від купи вапна. Звуки ставали дедалі лункішими. Незабаром я вже міг розрізнити слова: це була заупокійна меса. Потім з’явився і сам хор: вісім черниць із закритими вуалями обличчями попарно ввійшли крізь двері, встали в ряд біля протилежної стіни і замовкли. За ними ввійшла приречена у супроводі двох черниць, тоді — священик із розп’яттям у руках. На ньому була чорна сутана, і його напівбожевільне обличчя залишалося відкритим.

Усе це та й інші подробиці я запам’ятав, проте тоді мені здавалося, що я не бачу нічого, окрім обличчя нещасної жертви. Я її упізнав, хоча й бачив усього лише раз, та й то при місячному сяйві. Вона дуже змінилася: вродливе обличчя змарніло, було як із воску, і зараз на ньому виділялися тільки темно-червоні вуста та величезні, палахкі, немов зірки, стражденні очі. Але обличчя було те ж саме! Саме цю жінку я бачив якихось кілька місяців тому, коли вона говорила зі своїм невірним коханцем. Тільки тепер її струнка постать була оповита смертним саваном, по якому хвилею розсипалися чорні пасма волосся, і в руках вона тримала сонне немовля, судомно притискаючи його час від часу до грудей.