Біля порога своєї могили Ізабелла де Сигуенса зупинилася і почала зацьковано озиратися, немов волаючи про допомогу. Але марно її відчайдушний погляд чіплявся за закриті каптурами обличчя безмовних глядачів. Потім вона побачила нішу, здригнулася і напевно б упала, якби не черниці, — вони підхопили нещасну під руки, підвели до крісла і опустили на нього, як живий труп. Жахливий ритуал почався. Чернець-домініканець встав перед засудженою, оголосив про її злочин і сповістив вирок:

— Тож нехай вона, а разом із нею й дитя її гріха, полишаться наодинці з Господом, щоб він учинив з ними з волі своєї[73]!

Проте нещасна, мабуть, не чула ні вироку, ні напучень. Нарешті чернець завершив, перехрестився і, обернувшись до мене, сказав:

— Підійди до грішниці, брате мій, і поговори з нею, поки не пізно!

Після цього він наказав присутнім відійти в дальній куток підземелля, щоб вони не чули нашої розмови, і всі безмовно підкорилися. Мабуть, вони сприйняли мене за ченця, який мав сповідати засуджену.

Серце моє несамовито калатало, коли я підійшов ближче, нахилився до неї і заговорив над самим її вухом:

— Слухайте мене, Ізабелло де Сигуенса! — коли я вимовив її ім’я, вона здригнулася. — Де Хуан де Гарсіа, який вас спокусив і кинув?

— Звідки ви знаєте це ім’я? — запитала вона. — Навіть тортури не змогли у мене його вирвати.

— Я не чернець і не знаю ні про які тортури. Я той самий чоловік, який бився з де Гарсіа тої ночі, коли вас схопили, і який убив би його, якби не ви.

— Я його врятувала, і в цьому моя втіха.

— Ізабелло де Сигуенса, — продовжував я. — Я ваш друг, найщиріший і останній, в чому ви самі зараз переконаєтеся. Скажіть мені, де ця людина? Між нами є порахунки, які потрібно залагодити.

— Якщо ви мій друг, не мучте мене більше. Я нічого про нього не знаю. Кілька місяців тому він поїхав туди, куди ви навряд чи коли-небудь потрапите, до Індії[74]. Але і там вам його не знайти.

— Хтозна! Якщо ми все ж таки зустрінемося, чи не схочете ви що-небудь йому передати?

— Ні… Хоча… стривайте! Розкажіть йому, як померли його дружина і його дитина, і скажіть, що я зробила все, щоб інквізиція не дізналася про його справжнє ім’я, бо тоді його б спіткала така сама доля.

— Це все?

— Так… Ні, скажіть йому ще, що я померла люблячи його і простивши.

— У мене обмаль часу, — сказав я. — Слухайте уважно! Я сказав це, бо вона наче поринула в якесь забуття.

— Я був помічником Андреса де Фонсеки, порадою якого ви знехтували собі на погибель. Я дав вашій ігумені трунок. Коли вона піднесе вам чашу з водою, випийте все і дайте випити дитині. Якщо ви так зробите, ваша смерть буде легкою і безболісною. Ви мене зрозуміли?