Усе судно було заповнене іспанськими авантюристами, здебільшого всілякими шахраями з найдивовижнішими біографіями. Утім, вони були досить стерпними попутниками, поки не напивалися. На той час я так оволодів кастильською говіркою і набув такого вигляду, що мене легко було сприйняти за їхнього співвітчизника, чим я й скористався, вигадавши історію про причини, що спонукали мене шукати щастя за океаном. Попри мою стриманість і те, що я не брав участі в спільних оргіях, попутники незабаром мене вподобали переважно за те, що я лікував їхні недуги.

Місяць ми провели на Канарських островах, потім відпливли до Еспаньйоли, і увесь час була прекрасна погода, тільки вітер був слабкий.

Коли до Санто-Домінго, порту нашого призначення, залишалося, за словами капітана, всього тиждень шляху, погода раптово змінилася. З півночі на нас обрушився лютий шторм, що посилювався з кожною годиною. Упродовж трьох діб наш незграбний корабель нещадно тріпав ураган, який налетів невідь-звідки. Нарешті стало зрозуміло, що, коли буря не вщухне, ми підемо на дно. Судно тріщало по всіх швах, одну щоглу зламало на друзки, в іншої знесло верхівку на висоті двадцяти футів від палуби. Утворилася теча. Але всі ці нещастя були дрібницею в порівнянні з тим, що сталося четвертого дня. Величезний вал зірвав кермо, і наше безпорадне судно опинилося посеред моря без керування. Приблизно через годину шалена стіна води ще раз обрушилася на палубу, вивернула якірний шпиль, і вода ринула до трюму. Тепер наша загибель стала неминучою.

Ось тоді почалося найжахливіше. Упродовж останніх днів і матроси, й пасажири безперервно пили, намагаючись приглушити страх, і зараз, коли вони побачили, що кінець близький, усі заметушилися по палубі. Молитви, стогони і прокляття змішалися водно. Ті, хто ще сяк-так стояв на ногах, почали спускати обидва човни. Удвох зі священиком ми намагалися всадовити спочатку дітей і жінок, яких на судні виявилося чимало, але зробити це було нелегко. П’яні матроси відіпхнули нас убік і самі кинулися до човнів. Один тут же перевернувся, і всі, хто там був, пішли на дно. У цю мить судно почало швидко тонути.

Побачивши, що далі зволікати не можна, я сказав священику, щоб він ішов за мною, стрибнув у воду і поплив до другого човна, з яким марно намагалися впоратися збожеволілі від страху жінки. Плавав я непогано і не тільки сам благополучно дістався човна, але ще й устиг витягти з води і священика, який уже захлинався.

У цей час судно, високо задерши ніс, занурилося кормою у воду. Отак воно трималося кілька хвилин на поверхні; це дало змогу нам відплисти на якусь відстань. Щойно ми віддалилися, пролунали дикі відчайдушні зойки тих, хто ще залишався на борту, і корабель канув у прірву. Якби ми були ближче, він потяг би нас за собою.