Коли її заштовхнули в нішу, вона знову заговорила,

— Дайте нам попити, — попрохала вона, — мене і моє дитя томить спрага.

Я побачив, як із дверей темниці з’явилася ігуменя з чашею води і хлібиною в руках, і з її вигляду я зрозумів, що вона вже влила моє зілля у воду. І більше я нічого не бачив.

Відразу після цього я попросив домініканця випустити мене з підземелля. Я зупинився подалі від дверей і, заціпенівши від жаху, простояв бозна-скільки часу. Нарешті я побачив перед собою ігуменю з ліхтарем в руці.

— Все скінчено, — промовила вона, сумно схлипуючи. — Не бійтеся, ваше зілля подіяло. Ще перший камінь не було закладено, а мати й дитя вже спали глибоким сном. Але вона померла нерозкаяною і без сповіді. Горе її душі!

— Горе душам усіх, хто доклав рук до цієї справи! — вигукнув я. — А зараз відпустіть мене, матінко, і дай нам Боже ніколи більше не зустрічатися!

Вона відвела мене до келії, де я скинув клятий чернечий балахон, а звідти до дверей в садовій огорожі і до човна, який все ще чекав біля причалу. Відчувши на своєму обличчі ніжний подих вітру, я зрадів так, немов прокинувся від страшного кошмару. Але ні тої, ні наступної ночі сон не йшов до мене. Тільки я заплющував очі, як переді мною виникав образ нещасної красуні, як я її бачив востаннє. Освітлена тьмяним світлом смолоскипів, закутана в саван, стояла вона горда і несхитна в своїй ніші, немов у кам’яній труні, притискуючи однією рукою немовля до грудей і простягаючи другу за чашею з отрутою.

Коли все, що я бачив тої страшної ночі, трохи вляглося в душі, я зміг, нарешті, обдумати події. З одного боку, я став багатою людиною, і якби схотів тепер повернутися до Норфолку, на мене б чекало прекрасне майбутнє. Але, з іншого боку, клятва тяжіла наді мною, наче меч. Я присягну вся помститися Хуану де Гарсіа і закликав на себе всю кару небесну, якщо цього не виконаю. Але як я йому помщуся, якщо житиму в Англії цілком благополучно?

Нарешті, тепер я знав, де був мій ворог або хоча б у якій частині світу його шукати. Там, де білих людей не так і багато, йому не вдасться сховатися від мене. Я дізнався про це від засудженої жінки і розповів тут детально про її історію лише для того, щоб пояснити, що за інших обставин я ніколи не вирушив би на Еспаньйолу[75].

Спершу я все ж таки постарався непомітно довідатися, чи справді де Гарсіа відплив до Індії. І ось що вивідав.

Через два дні після тієї ночі, коли я бився з де Гарсіа на дуелі, якийсь чоловік, з опису дуже схожий на нього, проте під іншим ім’ям, відплив із Севільї на судні, що прямувало до Канарських островів і далі — до Еспаньйоли. Я переконався, що той чоловік і був Хуан де Гарсіа. В цьому не було нічого дивного, адже я пригадав, що Вест-Індія слугувала притулком для багатьох авантюристів і усіляких мерзотників, яким не можна було залишатися в Іспанії. І ось я поклав собі податися слідами негідника. Мене втішала думка, що я побачу нові краї. На той час я навіть не припускав, скільки нових пригод на мене там чекає.