Останні промені сонця золотили ці дивні, невидані для мене пейзажі, коли ми причалили до берега і зійшли на землю. Стемніло майже миттєво, і я помітив тільки, що мене кудись ведуть добре второваною дорогою. Підійшли до воріт; тут товпилося ціле юрмисько і чулося валування собак; мабуть, це був вхід до поселення. Ми минали довгу вулицю із будинками обабіч. Біля порога останньої будівлі мій супутник зупинився, узяв мене за руку і завів до вузької низької світлиці, освітленої глиняними світильниками. Кілька жінок наблизилися і поцілували його, решта, мабуть, служниці, схилилися перед ним, торкаючись однією рукою підлоги. Потім усі погляди звернулися до мене, і зусібіч на мого супутника посипалися питання, про зміст яких я міг тільки здогадуватися.

Коли загальна цікавість була вдоволена, жінки принесли тарелі з безліччю незнайомих страв і розставили їх просто на циновках. Господар жестом запросив мене до вечері. Я сів поряд із ним і заходився коло їжі.

Жінки-служниці були вельми привабливі, але з-поміж усіх особливо виділялася своєю грацією висока, струнка дівчина з ніжним і добрим виразом обличчя, що додавав їй особливої чарівності. Вона була така ж смаглява, як усі, але з правильними рисами обличчя і прекрасними очима. Я згадую про неї тут з двох причин: бо вона двічі врятувала мене — від жертвоприношення і від тортур, і тому, що ця жінка була не хто інша як Марина; згодом вона стала коханкою славнозвісного Кортеса, і без неї він ніколи б не зумів захопити Мехіко. Але у той час вона навіть не думала, що саме їй судилося віддати свою батьківщину Анауак під владу жорстоких іспанських поневолювачів.

З першого погляду я помітив, що Марина — відтепер я називатиму її саме так, бо її індіанське ім’я надто важковимовне, — була схвильована моїм жалюгідним виглядом і робила все можливе, щоб полегшити мій стан і позбавити від настирливої цікавості присутніх. Вона принесла мені води вмитися, подала чисту полотняну одіж замість брудного лахміття і накинула на мої плечі плащ, майстерно зшитий з яскравого пір’я.

Після вечері мене провели у маленьку кімнату з циновками замість постелі, я тут же впав у цей закуток і став розмірковувати про своє майбуття. Мій колишній світ був утрачений і, мабуть, назавжди, та зате я опинився серед приємних і добрих людей, з усього видно, зовсім не схожих на дикунів. Правда, мене турбувало дещо: я виявив, що, незважаючи на добре ставлення, зі мною обходилися, як із полоненим: на порозі моєї кімнати спав воїн, озброєний списом із мідним наконечником.