Перш ніж заснути, я виглянув крізь дерев’яні ґрати у віконній проймі, і побачив, що будинок розташований на краю чималого майдану. Посередині височіла величезна темна маса у формі піраміди заввишки десь у сто футів. На вершині цієї піраміди виднілися контури храму, як я правильно вгадав, а перед входом горів вогонь. Уже засинаючи, я все ще роздумував, для чого знадобилася така гігантська споруда і на честь яких богів?

Уранці мені це належало з’ясувати.

Тут треба, мабуть, розповісти про те, що мені стало відомо лише далеко пізніше. Я потрапив до міста Табаско, столиці однієї з південних провінцій Анауака, розташованої від головного міста Теночтітлана, нині Мехіко, на відстані кількох сотень миль. Річка, до гирла якої мене пригнало, називалася Ріо-Табаско. Саме тут висадився Кортес наступного року. А моїм господарем був касик, себто вождь, Табаско, саме той, котрий згодом подарував Кортесу Марину. Отже, я виявився першою білою людиною, що жила серед індіанців, якщо не брати до уваги якогось Агілара; років за шість до мене буря викинула його з кількома товаришами на юкатанське узбережжя.

Агілара виручив Кортес, а решту було принесено в жертву Уїцилопочтлі, жорстокому богу війни. Але індіанці вже начулися про іспанців і дивилися на них із забобонним жахом. Приблизно за рік до цього узбережжя Юкатану відвідав ідальго Ернандес де Кордова, що неодноразово бився з тубільцями, а після нього, незадовго до моєї появи, у гирло річки Табаско заходили каравели Хуана де Гріхальви. Отже, мене сприйняли за одного з людей цього незнайомого дивного племені теулів, як індіанці називали іспанців, себто — за ворога, крові якого жадали їхні боги.

Освіжений міцним сном, я піднявся на світанні, умився і, одягнувшись у приготовлену для мене полотняну одіж, зайшов до великої кімнати. Мені тут же принесли сніданок, але щойно я встиг підкріпитися, як до кімнати увійшов мій господар, касик, у супроводі ще двох людей, вигляд яких примусив мене здригнутися від жаху, їхні довгі чорні пасма волосся якась дивна маса склеювала в огидний ковтун, обличчя були страхітливо-жорстокі, а чорний одяг був розшитий якимись таємними містичними знаками криваво-червоного кольору. Усі присутні, не виключаючи самого касика, з видимою шанобою ставилися до цих людей, що безцеремонно розглядали мене з такою лютою радістю, що аж кров мені застигала в жилах. Один з них наблизився, шарпнув одіж у мене на грудях і, поклавши огидну брудну долоню на моє тріпотливе серце, узявся презирливо рахувати вголос удари. Як я дізнався пізніше, він заявив, що я дуже міцний. Упродовж цієї сцени його супутники не відкривали рота і лише схвально кивали головами.