Я лежав на клятому чорному камені, і безжальне сонце пекло мої голі груди. Знизу долинав віддалений гул багатотисячного натовпу. І поки я лежав там, розіпнутий, здавалося, усе моє життя промайнуло перед очима. Я пригадав далеке дитинство, мою клятву, прощальний поцілунок і останні слова Лілі, пригадав, яке обличчя було у де Гарсіа, коли мене кинули в море, пригадав смерть Ізабелли де Сигуенса, і я востаннє подумав, чому служителі всіх богів такі жорстокі?!

Але знову почулися кроки, і я заплющив очі, чекаючи удару як звільнення. Проте спливла хвилина, потім друга, але нічого не сталося. Натомість мене раптом поставили на ноги, хоча я думав, що ноги вже мені більше ніколи не знадобляться, а потім довели до краю майданчика, бо сам іти я не міг. Тут мій жрець-кат, прокричавши натовпу біля підніжжя якісь слова, що примусили усіх зашуміти, як ліс від, пориву вітру, обійняв мене скривавленими руками і поцілував у чоло.

Тільки тепер я помітив, що поряд зі мною стоїть касик, той, що захопив мене у полон — величний і незворушний, із загадковою усмішкою на обличчі.

Мені допомогли вмитися, знову одягли, ввели до святилища Кецалькоатля і поставили перед жахною статуєю цього божества. Поки жерці бурмотіли свої молитви, я стояв, не в змозі відірвати погляду від золотої чаші, в якій мало лежати моє серце. Потім, підтримуючи обабіч, мені допомогли спуститися сходами до підніжжя теокалі, де касик узяв мене за руку і повів крізь натовп. Я помітив, що тепер індіанці дивилися на мене із якоюсь побожністю. Першою людиною, що зустріла нас у будинку касика, була Марина, вона звернулася до мене з якимись ласкавими словами, але я їх не зрозумів. Мене відпустили в мою кімнату, і тут я провів решту дня, зовсім змучений пережитим. Воістину, я потрапив у лапи сатани!

Чи знаєте, як мені вдалося врятуватися від жертовного ножа? Мені допомогла Марина. Я припав їй до душі, і вона зглянулася над моєю страшною долею. Маючи жвавий розум, Марина придумала, як мені уникнути смерті.

Коли я вже йшов до жертовного каменя, вона звернулася до свого володаря касика і нагадала йому, що імператор Анауаку Монтесума, стурбований появою теулів, себто іспанців, як відомо, не раз висловлював бажання побачити одного з них. Марина сказала, що я, поза сумнівом, теуль, і Монтесума напевно розгнівається, якщо мене принесуть у жертву в цьому віддаленому місті, замість того, щоб спочатку показати йому, а вже потім — як він зволить. Касик визнав її слова слушними, але сказав, що вже пізно.

— О ні! — заперечила Марина. — Треба сказати їм ось що: вони хочуть принести теуля в жертву Кецалькоатлю, але ж Кецалькоатль сам був білошкірим[78]. Що, коли цей теуль — один із його дітей? Бог розгнівається, коли його сина принесуть у жертву. Але якщо навіть бог не розгнівається, то Монтесума напевно шаленітиме і помститься і тобі, і жерцям.