Побачивши, що мужність остаточно покинула полонених, жерці вирішили з ними покінчити. Під гучний спів і музику вони підтягли пораненого індіанця до чорного мармурового столу — я вже зрозумів, що це був жертовний камінь — і перекинули його на опуклу поверхню горілиць. П’ять жерців учепилися в нещасного: один тримав його за голову, двоє за руки і двоє за ноги. Потім до нього наблизився верховний жрець, одягнений у багряне вбрання, той, що рахував удари мого серця. Пробурмотівши якесь заклинання, він замахнувся зігнутим ножем із обсидіану, одним ударом розпанахав груди бідного індіанця і здійснив стародавній обряд жертвопринесення сонцю.

Цієї миті увесь незчисленний натовп унизу, перед очима якого відбувалося це криваве дійство, упав ницьма і лежав на землі доти, доки серце жертви не опустили у золоту чашу перед богом Уїцилопочтлі. Потім страшні жерці бога кинулися до тіла жертви. З дикими криками вони дотягли його до краю майданчика піраміди, або, точніше, теокалі, і шпурнули донизу так, що воно покотилося по крутому схилу. Біля підніжжя теокалі труп підхопили якісь люди і понесли. У той час я ще не знав, для чого він їм потрібен.

Тут же настала черга другої жертви, і знову натовп на площі благоговійно впав ницьма. Потім дійшло до мене. Коли жерці схопили мене, все попливло перед моїми очима, і я опам’ятався вже на зловісному жертовному камені. Повиснувши на моїх руках і ногах і відтягуючи назад голову, жерці не давали мені ворухнутися. Я лежав на спині, випнувши груди так, що туго напнута шкіра мало не лопалася, як на барабані. А наді мною стояв сам диявол у подобі жерця з ножем в руці. Ніколи не забуду я ні його лютого обличчя, спотвореного жадобою крові, ні його очей, що лиховісно зирили з-під сальних пасом. Труснувши головою, жрець зволікав. Він примірявся неквапно, вколовши мене ножем в те місце, куди хотів завдати удару. Здавалося, минула ціла вічність, поки я лежав отак, здригаючись від кожного уколу, але нарешті жрець зважився і змахнув ножем.

Немов крізь туман я бачив, як зблиснув ніж. Але цієї миті чиясь рука перехопила руку жерця, і я почув тихий голос.

Мабуть, те, що жрець почув, було йому не до вподоби. Пронизливо завивши, він рвонувся, щоб заколоти мене, але та ж сама рука знову перехопила ніж на льоту. Жрець подався до храму Кецалькоатля, а я так і залишився розпростертий на жертовному камені, зазнаючи неймовірних мук. Чому мене не вбили відразу? Невже вони ще мене катуватимуть перед смертю? Одна ця думка була для мене жахливішою за будь-яку агонію.