— Люди, схиліться перед безсмертним богом!

Усі, хто зібралися в залі, впали ницьма, голосно вигукуючи:

— Ми поклоняємося богу!

Нарешті верховний жрець зробив знак, заграла музика, і жерці оточили нас з усіх боків. Дві мої дружини-богині стали попереду, дві — позаду, і так ми вийшли із зали, а потім через широко розчинені ворота за стіни палацу. З кам’яним спокоєм дивився я навсібіч, і в цю останню годину ніщо не вислизало з моєї уваги. Дивне видовище відкрилося переді мною! За кілька сотень кроків індіанці продовжували люто штурмувати палац, де сховалися іспанці. Окремі загони воїнів то тут, то там намагалися підійнятися на стіни; іспанці косили їх смертоносним вогнем. Одночасно інші загони ацтеків, що усіяли дахи уцілілих від пожежі, сусідніх будинків і всі виступи великої теокалі, на якій мені належало випустити дух, обсипали тисячами дротиків, стріл і камінням зайнятий іспанцями палац і інші місця оборони супротивника.

А на другому кінці площі, біля воріт палацу Монтесуми розігрувалася абсолютно інша сцена. Величезний натовп жінок і дітей тіснився, щоб побачити мою смерть. Люди прийшли з оберемками квітів, музикою й піснями, і коли я з’явився перед ними, вітальні вигуки на мить заглушили грім пострілів і лютий шум битви. Час від часу очманіле гарматне ядро врізалося в натовп, залишаючи на місці убитих і поранених, але ніхто не розбігався і не ховався. Люди тільки голосніше волали:

— Слава тобі, Тескатліпоко, і прощавай! Будь благословенний, рятівнику наш!

Поки жерці розчищали шлях, якийсь воїн проклав собі дорогу крізь натовп і схилився переді мною. Я впізнав принца Куаутемока

— Теулю, щоб попрощатися з тобою, я залишив своїх людей, — прошепотів Куаутемок, кивнувши у бік воїнів, готових до штурму палацу. — Напевно, ми скоро зустрінемося знову. Вір мені, теулю, я зробив би все, щоб виручити тебе, але це неможливо. Якби міг, я помінявся б із тобою місцями. Прощавай, друже! Ти двічі врятував моє життя, а я твоє врятувати не зміг.

— Прощавай, Куаутемоку, — відповів я. — Хай береже тебе небо, бо ти був мені вірним другом.

І ми розлучилися.

Біля підніжжя теокалі уся процесія вишикувалася заново, і тут одна з моїх дружин кинулася мені на груди, заливаючись слізьми. Я легенько відсторонив її. Повільно і урочисто ми стали підійматися по кам’яних виступах. Цілу годину нескінченна процесія повзла до вершини, обвиваючи теокалу строкатою ламаною спіраллю.

Нарешті, по широких сходинках ми зійшли на пласку вершину теокалі. Тут на запаморочливій висоті стояли храми Уїцилопочтлі і Тескатліпоки, величезні споруди з каменю і дерева, усередині яких знаходилися потворні ідоли цих богів і страшні кімнати, залиті кров’ю жертв. Напроти храмів горів незгасний священний вогонь і стояло жертовне каміння, знаряддя тортур і великий барабан, обтягнутий зміїною шкурою.