— Що з нами, Сарседо? — промовив він. — Ви що, зовсім збожеволіли від крові і хочете здійснити жертвопринесення, як індіанський жрець? Залиште бідолаху у спокої!

— Він не індіанець, а англійський шпигун! — вигукнув де Гарсіа, намагаючись поцілити мене мечем.

— Ну ясно, він просто збожеволів, — промовив Кортес, поглянувши на мене. — Подумати тільки — це нещасне створіння — англієць! Гей, ви! Геть звідси обидва!

Де Гарсіа, занімівши від люті, знову спробував на мене накинутися, але Кортес сердито гукнув:

— Стій, ім’ям Господа! Я цього не потерплю! Ми прийшли як християни, а не вбивці. До мене, друзі! Тримайте цього дурня, щоб він не занапастив свою душу вбивством.

Декілька іспанців схопили де Гарсіа, який усе ще скаженів. А я в цей час стояв зовсім розгублений. На щастя, Отомі хоча й не розуміла іспанської мови, зате міркувала набагато швидше.

— Тікаймо! — шепнула вона і, схопивши мене за руку, потягла геть від жертовного каменя.

— Куди нам тікати? — запитав я. — Чи не краще здатися на милість іспанців?

— На милість цього диявола з мечем? — вигукнула Отомі. — Е ні! Мовчи, теулю, і поквапся!

Вона потягла мене за собою. І раптом згори почувся якийсь шум, схожий на гуркіт грому. Я підвів очі і побачив величезну брилу, що котилася, підстрибуючи на уступах теокалі. Це була статуя бога Тескатліпоки, повалена іспанцями з п’єдесталу. Мармуровий ідол от-от повинен був нас розчавити. Бігти пізно! Смерть здавалася неминучою.

Я відчув, як здригнувся від удару масивний схил теокалі, і в ту ж мить повітря потемніло від зливи осколків, що сипалися зусібіч. Здавалося, під нашими ногами вибухнула порохова міна і відірвала від землі скелю. Ідол Тескатліпоки розлетівся на сотні шматків! Вони пролетіли над нами і навкруги нас, але жоден навіть не подряпав ні мене, ні Отомі.

Що було потім — не пам’ятаю. Я прийшов до тями вже в своїх покоях у палаці Монтесуми, який я більше не сподівався побачити. Отомі була поряд зі мною. Вона принесла води, щоб нам умитися. Після цього вона переодяглася в чисту білу одіж, мені теж роздобула одяг, а заразом — їжу і питво. Я примусив її поїсти разом зі мною і, коли вона наситилася, постарався зібратися з думками.

— Як бути далі? — запитав я Отомі. — Прийдуть жерці і знову потягнуть нас на заклання. Тут нам сподіватися ні на що. Потрібно довіритися милосердю іспанців і тікати до них.

— Ти віриш у милосердя тієї людини з мечем? Ти його знаєш, теулю? Скажи мені, хто він?

— Це той іспанець, про якого я тобі розповідав. Він мій смертельний ворог, Отомі. Це через нього я перетнув океан.