— Чому ти не пішла, Отомі? — запитав я. — Тепер уже пізно: іспанці оточили теокалі. Тепер тебе уб’ють або захоплять у полон.

— Від долі не втечеш, — коротко відповіла вона, і якийсь час ми мовчки спостерігали за штурмом.

Битва ставала дедалі жорстокішою. Захищаючи святилище своїх богів, ацтекські воїни билися відчайдушно. На очах незліченного натовпу, що оточував майдан і мовчки спостерігав за боєм, вони кидалися на іспанські мечі, хапали іспанців голіруч і з лютими вигуками зіштовхували їх з уступів теокалі. Проте ряди іспанців, закутих у блискучу зброю, просувалися слідом за ними під градом списів і стріл. З кожною хвилиною крок за кроком вони підіймалися все вище. Іспанці билися за своє життя, за честь і за свої душі, бо знали, що у разі поразки їм всім уготована смерть на жертовних вівтарях.

Так спливла година. Іспанці досягли вже середини теокалі. Страхітливі звуки битви лунали дедалі голосніше й голосніше.

Увесь цей час ми з Отомі стояли біля жертовного каменя, оточені колом жерців. У міру того як сонце підіймалося все вище, світлова пляма, нарешті, досягла краю жертовного каменя.

У ту ж мить верховний жрець подав знак, і мене схопили. Немов жорстокі діти, що обскубують живого птаха, вони зірвали яскравий одяг, і тепер на моєму тілі не лишилося нічого, окрім пов’язки на стегнах. Я зрозумів, що час мій настав. Але — дивна річ! — уперше за весь цей день мужність повернулася до мене, і я навіть зрадів, знаючи, що скоро позбудуся своїх мучителів.

— Прощавай, Отомі! — чітким голосом заговорив я, повертаючись до неї, і замовк на півслові.

Покінчивши зі мною, жерці роздягали тепер її! За мить прекрасне вбрання принцеси було зірване, і вона з’явилася переді мною у всій досконалості своєї краси, ледве прикрита зливою довгого волосся та вишитим клаптиком бавовняної тканини на стегнах.

— Не дивуйся, теулю, — тихо промовила вона у відповідь на мій подив. — Я твоя дружина, і цей камінь буде нашим шлюбним ложем, першим і останнім. Хоч ти й не любиш мене, я сьогодні помру поряд із тобою тією ж смертю, що й ти. На це у мене є право! Я не можу тебе врятувати, теулю, але померти разом з тобою я можу.

Від подиву я онімів, і, перш ніж знову здобувся на слово, жерці мене повалили. Другий раз у житті я опинився на клятому жертовному камені!

Щойно мене поклали на величезного жертовника, як Отомі опинилася поруч. їй довелося притиснутися до мене впритул, бо я мав лежати саме посередині, і для неї майже не залишилося місця. Але година жертвопринесення ще не настала. Жерці прив’язали нас до мідних кілець, вправлених в кам’яні плити, і відвернулися, спостерігаючи за битвою.