— Привіт тобі, теулю, — промовив він. — От уже не думав застати тебе цієї ночі живим! Я сам ледве вцілів. Утім, зараз у всьому Теночтітлані діється таке, про що раніше ніхто навіть не міг і подумати. Але не будемо гаяти часу. Я прийшов, щоб відвести тебе на раду старійшин.

— Що зі мною зроблять? — запитав я. — Невже знову потягнуть на жертовний камінь?

— Ні, цього можеш не боятися. А що там вирішать, я й сам не знаю. Через годину ти або помреш, або піднесешся, якщо тільки це можливе в ці дні наруги і ганьби. Отомі добре постаралася. Вона говорить, що вже замовила за тебе слівце вождям і радникам. Якщо у тебе є серце, ти маєш бути їй вдячний. Рідкісні жінки уміють так любити! Ходімо, друже, смолоскип вже догоряє.

Я встав і пішов за Куаутемоком до великого залу, обшитого кедровими панелями, де ще вранці всі поклонялися мені, як богу. Зараз я вже був не богом, а просто полоненим, доля якого поки що не вирішена.

На помості, де я недавно стояв у своєму божественному вбранні, зібралися півколом вожді і радники, котрі ще залишилися живими. Вони зібралися цієї ночі зовсім не для того, щоб вирішити мою долю, — для них це була третьорядна справа, — а для того, щоб порадитися, як вигнати іспанців, поки вони не поруйнували до решти Теночтітлан.

У центрі півкола сидів чоловік у військовому обладунку. Я упізнав Куїтлауака, який після смерті Монтесуми повинен був стати імператором. Коли я ввійшов, він похмуро зиркнув на мене і процідив крізь зуби:

— Кого це ти привів, Куаутемоку? А, це теуль, який був богом Тескатліпокою і сьогодні врятувався від жертвопринесення. Слухайте, вожді! Що робити з цією людиною? Чи законно буде знову відвести його на вівтар?

— Ні, — озвався жрець. — На жаль, це проти звичаю, високородний принце! Він уже лежав на жертовному камені, навіть був поранений священним ножем, але бог відкинув його у фатальну годину. Убийте його, якщо хочете, але тільки не на вівтарі.

— То як ми вирішимо? — знову запитав Куїтлауак. — Він теуль по крові, а значить — наш ворог! Головне, щоб він не міг пробратися до цих білих дияволів і розповісти їм про наші втрати. Чи не краще покінчити з ним?

Дехто закивав головою, але решта залишилися безмовними. Тоді піднявся Куаутемок і заговорив:

— Пробач мені, благородний батьку, але я гадаю, що треба було б зберегти життя цьому полоненому. Я його добре знаю. Він хоробрий і чесний, а окрім того, він теуль тільки наполовину. У ньому тече кров іншого білого племені, яке ненавидить теулів так само, як і ми. Нарешті, він знає їхні звичаї, знає, як вони б’ються, а нам цих знань бракує, і упевнений, він зможе доброю порадою допомогти нам.