— Жерче, ще не час! Якщо ти удариш раніше, ніж сонце засяє на серці жертви, боги Анауаку загинуть і Анауак загине.

Заскреготавши зубами від люті, верховний жрець подивився на неквапну пляму світла, потім озирнувся через плече на тих, що билися. Кільце воїнів навкруги нас поволі стискалося, і так само поволі золотий промінь пересувався по моїх грудях. Ось його зовнішній край досяг багряного кола над моїм серцем.

І тут я почув голос — це Отомі звала на допомогу.

— Врятуйте нас, теулі! — закричала вона так пронизливо, що її поклик долинув до вух іспанців. — Врятуйте, нас убивають!

— До мене, хлопці! — почулася у відповідь кастильська мова. — Уперед! Ці пси вбивають когось на вівтарі!

Зі страшним завиванням жрець змахнув ножем. Але тут промайнув сталевий клинок і встромився в груди ката. Величезний обсидіановий ніж упав з його рук. Ударившись об вівтар між мною і Отомі, ніж розлетівся на шматки і лише поранив обох. Наша кров змішалася на жертовному камені, з’єднавши нас водно, а згори упоперек наших тіл звалився в агонії той, хто намагався принести мене в жертву.

Немов уві сні, я почув тужливе завивання звіздаря, що оплакував загибель богів Анауаку:

— Поліг жрець і всі його боги впали! Тескатліпока відкинув свою жертву, і тепер приречений! Загинули боги Анауаку, перемогли хрести прибульців!

Удар меча обірвав його сумний крик, і я зрозумів, що провидець теж мертвий.

Чиясь сильна рука перерізувала ножем наші пута. Дико озираючись, я підвівся на жертовному камені і в цю мить почув, як один з іспанців промовив, звертаючись до своїх товаришів:

— Ще трохи, і бідолахам був би кінець. Аби спізнився на мить, то цей дикун зробив би в грудях хлопця здоровенну дірку. А дівчина, далебі, непогана, якщо, звичайно, її відмити добряче. Присягаюся всіма святими, я випрошу її у Кортеса! Це моя здобич!

Я почув голос і упізнав його. Тільки одна людина на світі мала такий холодний і чіткий тембр. І коли, зісковзнувши на землю, я підвів очі, то побачив саме того, кого сподівався побачити. Переді мною стояв закутий у лати мій давній ворог Хуан де Гарсіа. Це його меч волею долі уразив жерця. Це він мене врятував. Але якби де Гарсіа знав, кого він рятує, він би швидше спрямував клинок у власне серце, ніж у серце мого ката.

“Чи не сон усе це?” — подумав я, і з моїх губ мимоволі вихопилося:

— Де Гарсіа!

Почувши мій голос, він здригнувся, як підстрелений, озирнувся і протер очі. Тепер і він упізнав мене.

— Мати Божа! — прохрипів де Гарсіа. — Проклятий Томас Вінґфілд! І я сам врятував йому життя!

Тільки тут я опам’ятався і, розуміючи, яку страшну помилку вчинив, кинувся бігти. Але де Гарсіа не збирався упускати свою жертву. Вихопивши меча, він кинувся за мною, загарчавши від люті, немов дикий звір. На щастя, якийсь офіцер (судячи з обладунку і наказового тону, це був не хто інший, як сам Кортес) в останню мить устиг відбити меч де Гарсіа.