Кілька хвилин ми лежали мовчки поряд, і з кожною миттю в мені росло почуття здивування і неймовірної вдячності — здивування перед сміливістю цієї жінки і її великою любов’ю, яку вона не побоялася скріпити своєю кров’ю. Заради любові до мене Отомі вирішила померти разом зі мною, бо без мене їй не потрібне було ні життя, ні почесті, ні багатство. І тої миті, коли я подумав про це, невимовне сяйво охопило мою душу. Усім серцем потягнувся я до Отомі, бо збагнув, що ніхто не буде мені дорожчий і ближчий за цю царствену жінку — ніхто, навіть моя наречена! Я відчув… Ні, про це я не зможу оповісти. Я знаю тільки, що сльози ринули з моїх очей, потекли по моєму розфарбованому обличчю, і я обернувся до Отомі.

Напружуючись, наскільки дозволяли мотузки, вона прагнула повернутися на лівий бік, довге волосся спадало з жертовного вівтаря на кам’яні плити, і обличчя її було звернене до мене. Ми лежали так близько одне до одного, що наші губи майже торкалися.

— Отомі, — прошепотів я. — Отомі, ти чуєш? Я люблю тебе!

Я побачив, як затрепетали її груди, перетягнуті мотузком, і рум’янець заграв на її щоках.

— О небо, я винагороджена! — відповіла вона, і наші губи злилися в поцілунку, першому і, як ми гадали, останньому.

Отак ми поцілувалися на жертовному камені, коли тінь смерті вже лягла над нами. Багато бувало на світі незвичайних любовних сцен, але про таку я не чував ніколи.

— Любий, — усміхалася Отомі. — Заради цієї миті я готова померти десять разів, і благаю бога, щоб смерть прийшла перш, ніж ти устигнеш узяти назад свої слова. Бо я знаю, теулю, інша тобі дорожча. Просто відданість індіанської дівчини вмилостивила твоє серце і ти подумав, що любиш. Але прошу тебе, дай мені померти, вірячи, що слова твої не були сном.

— Не кажи так! — заперечив я. — Ти віддаєш за мене своє життя, і я тебе кохаю.

— Моє життя не значить нічого, а твоя любов для мене — все, — з усмішкою промовила Отомі. — Ах, теулю, яка таємна сила є в тобі? Чим ти примусив мене, дочку Монтесуми, із власної волі лягти поруч із тобою на вівтар наших богів? Що до мене, то іншого ложа я не бажаю. Хай буде так!

Розділ XXІІ ЗАГИБЕЛЬ БОГІВ

Розділ XXІІ

ЗАГИБЕЛЬ БОГІВ

— Отомі, — заговорив я знов. — Коли нас уб’ють?

— Коли промінь світла впаде на коло, накреслене над твоїм серцем, — відповіла Отомі.

Я поглянув на сонячний промінь, він знаходився дюймів за шість від мого боку. Я вирахував, що він торкнеться багряного кола, намальованого на моїх грудях, приблизно за чверть години.

Щойно промінь сонця торкнувся моїх грудей, п’ять жерців учепилися за мої руки, ноги і голову, а верховний жрець, котрий привів мене з палацу, двома руками підняв свій обсидіановий ніж. Смертельна слабкість охопила мене, і я заплющив очі, думаючи, що все вже скінчено. Але в цю мить верховний звіздар, людина з божевільним диким поглядом, зупинив убивцю: