— Ого! Нарешті я знайшов спосіб, як тобі розв’язати язика. Отомі, дочка Монтесуми, і, до речі, твоя дружина, нині в моїх руках. Зараз її приведуть сюди; можете утішити одне одного. Але завтра вона сяде на твоє місце і на твоїх очах їй доведеться зазнати усього, що зазнав сьогодні ти. Чуєш, собако? Отоді ти скажеш все, тільки буде занадто пізно!

Усе попливло перед моїми очима, і я відчув, що сили мої зламані, і почав благати свого найлютішого ворога про милосердя.

— Пощади її! Роби зі мною що хочеш, але її пощади! Адже є ж у тебе серце, бо й ти людина. Ти ніколи цього не зробиш, і Кортес цього не дозволить.

— Кортес? — розсміявся де Гарсіа. — Кортес ні про що не дізнається, поки все не буде скінчено. У мене є його письмовий наказ — використовувати всі засоби, щоб вирвати у тебе зізнання. Тобі відомо, що таке ненависть, бо ти мене ненавидиш. Так от, збільш це почуття удесятеро, і тоді ти зрозумієш, як я ненавиджу тебе. Я ненавиджу тебе за твою сім’ю, за те, що у тебе очі твоєї матері, але найбільше — за тебе самого! Мене, іспанського дворянина, ти побив палицею, як собаку! Хіба може хоч щось зупинити мене, коли я можу, нарешті, вдовольнити свою жадобу помсти? Ти смілива людина, але зараз ти тремтиш. Яка насолода! Хочеш, скажу відверто: я боюся тебе, Томасе Вінґфілде. Я злякався, ще коли зустрівся з тобою вперше — у мене були на те причини, — і лише тому намагався тебе вбити. Через тебе я втік з Іспанії, через тебе я поводився як боягуз у багатьох сутичках. У цій дивній дуелі мені завжди таланило, але все одно я боявся тебе як і раніше. Якби я міг, я б убив тебе відразу, але тоді твій привид почав би переслідувати мене разом із привидом твоєї матері. Страх, кузене Вінґфілде, — батько жорстокості. Страх перед тобою примушує мене бути нещадним. Я знаю, що врешті-решт ти мене здолаєш, живий чи мертвий, але зараз моя черга. І я цим скористаюся, хоча б для цього мені довелося стати м’ясником!

Де Гарсіа хутко вийшов із кімнати, а я від слабкості і болю знепритомнів.

Прокинувся я начебто на ложі і відчув, що пута мої розв’язані. Наді мною схилилася якась жінка. Шепочучи слова жалощів і любові, вона перев’язувала мої рани.

У кімнаті слабко блимав каганчик, і я побачив, що це була не хто інша, як моя кохана Отомі, але вже не змучена і виснажена, а майже така ж прекрасна, як і колись до днів голодної облоги.

— Отомі, ти тут! — прошепотів я зраненими губами і застогнав, бо разом зі свідомістю в моїй пам’яті спливли погрози де Гарсіа.

— Так, любий, це я, — тихо озивалася Отомі. — Мені дозволили доглядати за тобою. Прокляті, що вони тобі заподіяли? Якби я могла помститися!..