— Які люди! Справді залізні… — Потім голосно наказав: — Завтра віднесіть касика в сад, про який він говорив; хай покаже, де закопане золото. А цим двом дайте спокій на сьогодні. Можливо, за ніч вони напоумляться. Сподіваюся на це, заради їхнього ж блага!

Кортес відійшов у дальній куток і почав радитися з Сарседою та іншими катами. Поруч зі мною і Куаутемоком залишилася лише Марина. Якийсь час вона дивилася на принца із неприхованим жахом, потім дивний вогник спалахнув у її прекрасних очах, і вона тихо заговорила до нього по-ацтекськи:

— Пам’ятаєш, Куаутемоку, як ти одного разу відштовхнув мене там, у Табаско? Я сказала, що дійду до вершин без твоєї допомоги. Бачиш, усе збулося, а до чого ти дійшов? Скажи, чи не хотів би ти повернути той далекий день, Куаутемоку? Мені жаль тебе, хоча багато жінок на моєму місці тільки зловтішалися б твоїм приниженням.

— Жінко, — відповів принц хрипким голосом, — ти зрадила свою батьківщину, принизила мене і довела до тортур. Атож, якби не ти, мабуть, усе було б інакше. Так, я шкодую — про те, що не убив тебе відразу. Але хай буде душа твоя проклята навіки, а ти зазнаєш іще за життя ще страшнішої зради і приниження! Твоє пророцтво справдилося, жінко. Але й моє справдиться!

Марина сполотніла, почувши це і відвернулася і якийсь час не могла спромогтися на слово. Але погляд її впав на мене, і сльози закапали з очей.

— О друже мій, — пробурмотіла вона, — бідолашний…

— Не треба лити сліз, Марино, — озвався я ацтекською. — Це як мертвому припарка. Краще допоможи мені вирватися!

— О, якби я могла! — вигукнула вона, затуливши обличчя і вибігла з кімнати. Кортес вийшов слідом за нею.

До нас знову наблизилися іспанці. Вони підняли Куаутемока і непритомного касика Такуби і винесли, бо ті не могли йти.

— Прощавай, теулю! — устиг шепнути мені Куаутемок. — Ти благородна людина, справжній син Кецалькоатля. Хай винагородять тебе боги за все, що ти вистраждав заради мене і мого народу, бо я винагородити тебе не можу.

Це були останні слова Куаутемока, які мені довелося почути. Я залишився віч-на-віч з тласкаланцями і де Гарсіа. Він не переставав знущатися:

— Що, друже Вінґфілде, втомився трошки? Нічого. За ніч сон освіжить тебе, а вранці ти прокинешся новою людиною. Ти, напевно, гадаєш, що гірше вже позаду? Дурню, це тільки квіточки. Коли я хотів помститися твоєму батькові, я уразив ту, яку він любив. А зараз я дістався й до тебе. Ти, звичайно, не розумієш, про що йдеться? Гаразд, я скажу. Може, ти чував про дуже знатну індіанку на ім’я Отомі?

— Що з нею? — вигукнув я, бо страх за неї уразив мене сильніше, ніж тортури.