За першим же заворотом ми зіткнулися з основним загоном іспанців та їх союзників; упевнені в своїй перемозі, вони неквапно підіймалися. Наш удар був такий навальний і раптовий, що чимало ворогів були вмить збиті з ніг і полетіли донизу схилами піраміди. Злякані цим видовиськом, решта зупинилися, потім стали задкувати. Під нашим натиском вони падали одне на одного, збиваючи тих, хто йшов позаду, і невдовзі паніка поширилася по всій довгій колоні. З криками жаху супротивник кинувся тікати.

За якихось п’ятнадцять хвилин іспанці втратили все, що з величезними зусиллями здобули за день. На теокалі не залишилося жодного ворога, окрім полонених на верхньому майданчику.

Утомлені, але торжествуючі, ми вже поверталися на вершину теокалі, коли на другому завороті мені раптом дещо спало на думку. Ми тут же взялися за справу. Розхитавши каміння, з якого було складено сходи, ми почали скочувати його донизу. Затим розкидали землю, на якій воно лежало. Отак ми трудилися, аж поки під нами замість спірального спуску вже зяяло урвище заввишки тридцять футів. Дорога була зруйнована.

— Тепер, — сказав я вдоволено, розглядаючи при сяйві місяця справу наших рук, — для того, щоб захопити наше гніздо, іспанцям знадобляться крила.

— Ох, теулю! — заперечив мені один із воїнів. — А на яких крилах ми відлетимо звідси?

— На крилах смерті, — похмуро відповів я, і ми почали підійматися вгору.

Руйнування сходів забрало чимало часу, їжу нам приносили зверху, отож я повернувся на майданчик лише близько півночі. Наблизившись до храму, я із подивом почув урочистий спів, що лунав звідти. Двері храму Уїцилопочтлі були відчинені, а на вівтарі знову палав священний вогонь, який не запалювали вже довгі роки. Я прислухався. Що це, невже я справді чую моторошну пісню жертвопринесення?

Я збагнув усе. У відчаї, перед лицем неминучої смерті вогонь стародавньої віри знову спалахнув у диких серцях цих збожеволілих від горя жінок, що втратили своїх батьків, чоловіків і дітей. Вони хотіли насолодитися останньою помстою, вони хотіли вчинити останнє жертвопринесення богам своїх предків, як це робили їхні батьки, і в жертву вони вибрали своїх полонених ворогів. Якраз напроти мене, у середині кола, помахуючи маленьким жезлом, стояла принцеса Отомі, дочка Монтесуми, моя дружина.

У білому вбранні, із сяйливим смарагдовим намистом на шиї і царственими убором з пір’я на голові, вона була така прекрасна і страшна. Такою я її ще ніколи не бачив. Куди поділися ніжна усмішка і лагідні очі? Переді мною в образі жінки було живе втілення помсти. Ця мить прояснила мені багато чого. Отомі, яка всі ці роки з огидою згадувала жахливі обряди, Отомі, кожне слово, кожна справа якої були сповнені милосердя і доброти, моя Отомі в глибині душі залишалася язичницею і дикункою. Вона навряд чи сама знала всі потаємні закутки свого серця.